6.2

Катя сиділа на краю старого ліжка, міцно стискаючи пальці, але майже не відчувала власних рук. Вона дивилася перед собою, проте погляд постійно ковзав по кімнаті, не затримуючись ні на дверях, стінах чи на предметах, які могли б допомогти їй зрозуміти, де вона знаходиться. Свідомість вперто відмовлялася складати побачене в одну послідовну картину.

Вона пам'ятала дорогу до маєтку, відчинені ворота, телефон у руці, повідомлення на екрані, довгий коридор і чиїсь кроки за спиною. Пам'ятала, як відкривала двері, як намагалася знайти вихід, як поверталася в ті самі кімнати, але не могла зрозуміти, скільки разів це відбувалося насправді. Одні спогади накладалися на інші, змінювали порядок і залишали після себе лише окремі уривки, яким вона вже не могла повністю довіряти.

Провівши долонею по волоссю, відчувши наскільки воно сплуталося. Її одяг був зім'ятий, на рукаві залишилася темна пляма, коліна боліли після кількох падінь, а на зап'ясті темнів червоний слід. Щока неприємно пекла через тонкий поріз, проте фізичний біль уже майже не привертав її уваги.

Найбільше її тривожило те, що вона перестала розуміти, чому може довіряти. Повільно повернула голову до вікна. За склом виднівся сад, знайомий їй за попередніми зустрічами з маєтком, але навіть його вигляд більше не давав відчуття реальності. Катя не могла пригадати, чи бачила це саме вікно раніше, чи її пам'ять просто намагалася знайти знайомі деталі серед чужого простору.

Заплющивши очі й зробивши глибокий вдих та замість полегшення відчула новий напад страху. Їй хотілося опинитися вдома, у звичайній кімнаті, серед звичних речей, де кожен звук мав пояснення, а двері вели туди, куди вони повинні були вести. Сльози з'явилися раніше, аніж вона встигла їх стримати.

Катя швидко витерла щоки долонями, сердито витираючи вологу, ніби могла разом із нею прибрати слабкість і повернути собі контроль. Та сльози продовжували текти, а губи почали тремтіти. Нахилившись вперед, прикрила обличчя руками й дозволила собі кілька секунд просто плакати, тому що сил удавати, мов вона справляється, більше не залишалося. Їй було страшно залишатися тут самій і не знала, хто ж привів її до маєтку, стежив за нею, залишав повідомлення та навіщо змушував її ходити цими нескінченними коридорами. Вона не знала, чи минуло кілька годин, чи набагато більше, і вже не була впевнена, що двері, які вона відкриває, справді знаходяться там, де бачить їх її очі.

Але найбільше Катю мучила думка про Женю. Вона уявляла, як подруга дізналася про її зникнення, як намагалася зрозуміти, де вона могла подітися, як, напевно, звинувачувала себе за те, що не встигла її зупинити. Від цієї думки Каті ставало ще важче дихати, не хотіла, щоб Женя шукала її і водночас відчайдушно хотіла, щоб Женя прийшла. Ця суперечність розривала її зсередини.

Витерши мокре обличчя рукавом і підвелася. Ноги залишалися слабкими, тому вона кілька секунд трималася за край ліжка, поки рівновага не повернулася, підійшовши до дверей, її рука зависла над ручкою. Катя згадала, що кожного разу, коли наважувалася вийти, простір навколо неї змінювався. Коридори приводили до незнайомих кімнат, знайомі двері відкривали зовсім інші приміщення, а після кількох поворотів вона вже не могла зрозуміти, з якого боку прийшла.

Проте залишатися в цій кімнаті було ще страшніше. Їй потрібно було знайти людей. Потрібно було переконатися, що Женя справді приїхала, що Всеволод шукає її, що десь існує нормальний світ, до якого можна повернутися, тому обережно натиснула на ручку і двері відчинилися. Перед нею знову лежав темний коридор.

Вона довго стояла на порозі, намагаючись переконати себе, що цього разу не дозволить страху змусити її повернутися. Потім зробила крок уперед і почала рухатися, уважно запам'ятовуючи кожну деталь навколо себе, знову рахувала двері, звертала увагу на картини, на форму світильників, на тріщини в дерев'яних панелях і навіть на плями вицвілої фарби біля плінтусів. Їй потрібно було залишити собі хоча б якусь систему орієнтирів, тому що без неї цей будинок остаточно перетворився б для неї на простір без виходу.

Катя йшла повільно, хоча кожна клітина її тіла вимагала бігти та боялася зустріти когось і ще більше формувався страх нікого не зустріти. Їй хотілося почути людський голос, побачити знайоме обличчя, відчути чужу руку на своєму плечі й нарешті переконатися, що все, що відбувалося з нею останні години, закінчилося.

Катя продовжувала йти, витираючи сльози, які час від часу знову з'являлися на очах та не знала, куди приведе наступний поворот, але знала одне: вона не збиралася більше чекати, поки хтось знайде її.

Якщо Женя була в цьому будинку, Катя мала її знайти, і якщо Всеволод шукав їх обох, вона мала вийти йому назустріч. Їй залишалося лише рухатися вперед і не дозволити цьому місцю переконати її, що виходу не існує.