5.2

— Ти теж це бачиш?

— Так.

Вона підійшла ближче, на кожному екрані були різні роки, події та люди, але одні й ті самі місця.

Хтось навмисно збирав історію маєтку по шматках та спостерігав.

— Женю, — сказав Всеволод, — якщо ці записи справжні, то хтось стежив за сім'єю твоєї бабусі десятиліттями.

— Не тільки за сім'єю.

Вона показала на камеру, яка була спрямована на головний вхід.

— За кожним, хто сюди приходив.

Раптом один із моніторів змінив зображення і на ньому з'явилася молода Жоржина. Євгенія підійшла ближче. Жінка стояла біля вікна, волосся було зібране, на ній легка світла сукня.

У руках вона тримала щось маленьке, той самий ключ. Євгенія несвідомо торкнулася кишені, де лежав її ключ.

— Подивися на дату.

Всеволод нахилився.

— 1998.

— Мені тоді було п'ять.

— Тобі було шість.

Він зрозумів, що зараз вона не жартує, на екрані Жоржина раптом підняла голову. Подивилася прямо в камеру. Євгенія затамувала подих... це ж неможливо. Запис мав бути старим, але погляд жінки був таким усвідомленим, наче вона знала, що колись її онука стоятиме по той бік цього екрану.

Картинка зникла, за деякий час інший монітор увімкнувся, там була Орися. Ще один, а на ньому видніється Клавдія. Потім ще один - маленька дівчинка бігла коридором. Ще один - порожня кімната, потім труна, а тепер знову коридор.

Кадри почали змінюватися швидше, мов хтось перемотував десятиліття. Євгенія від тої кількості не встигала зрозуміти, що бачить: стара родина за столом, князь біля каміна, дівчина біля сходів, хтось біжить через сад, відчинені двері, ключ, ворон, сім молодих людей, Катя, порожня кімната, знову Катя. Цього разу вона дивилася просто в камеру. Женя різко підступила до монітора.

— Зупини.

Всеволод натиснув кілька кнопок.

Зображення не реагувало.

Катя стояла у дворі.

Вона була налякана.

Щось говорила.

Але звуку не було.

Вона кілька разів озирнулася.

Потім підняла руку й показала кудись за межі кадру.

Картинка зникла.

— Вона намагалася щось показати.

— Кому?

— Тому, хто дивився.

— Або нам.

Женя повернулася до нього.

— Як вона могла знати, що ми це побачимо?

Всеволод не відповів, ця відсутність відповіді налякала її  ще більше. Вона подивилася на інші екрани, тепер вони показували не минуле, а на одному була вона сама - кілька хвилин тому. Як вони відсували стелаж, а на іншому видно Всеволод спускався сходами, третьому показано коридор, яким вони прийшли, а потім один екран показав їх обох у цій кімнаті.

Камера була прямо над дверима, червоний індикатор світився.

— Нас бачать, — прошепотіла Женя. — Просто зараз.

— Так.

Вона повільно озирнулася та кімната було пуста, тільки старі вентилятори всередині моніторів тихо гуділи, нагріваючи холодне повітря.

— Тоді виходить, — сказала вона, — що той, хто створив це місце, знає, що ми знайшли його.

— А якщо він дивиться не звідси?

Всеволод подивився на неї.

— Що ти маєш на увазі?

— Камери не обов'язково потрібні тому, хто сидить у цьому підвалі. Можливо, ця кімната — просто архів. А хтось інший отримує картинку.

Всеволод провів рукою по потилиці.

— Ти зараз дуже намагаєшся знайти раціональне пояснення.

— Я намагаюся знайти будь-яке пояснення.

— А якщо його немає?

Євгенія подивилася на екрани.

— Тоді я все одно його знайду.

Слова прозвучали впевнено, але всередині вона вже відчувала інше - страх людини, яка раптом розуміє, що всі її дії хтось передбачав.

Один із моніторів спалахнув, а на ньому з'явилася її спальня, але вже не така, якою вона була зараз.

На ліжку сиділа Жоржина, Євгенія впізнала її одразу. Стара, втомлена, зі зморшками біля очей. Жінка дивилася просто в камеру, потім повільно підняла руку та поклала на стіл перед собою аркуш.

Картинка наблизилася, а на аркуші було написано:

"Якщо ти це бачиш, значить, вони дозволили тобі зайти далі".

Женя відчула, як пересохло в роті.

— Хто "вони"?

Жоржина на екрані не могла відповісти, але наступний рядок з'явився сам.

"Не шукай винного серед живих".