4.4

Марко Ілліч не поспішав пояснювати, що саме мало їх насторожити, а лишень відійшов від дверей кімнати Жоржини й жестом запросив їх іти за ним.

— Якщо вже приїхали, — мовив він спокійно, — то краще побачити все власними очима.

Євгенія переглянулася з Всеволодом.

— А ви куди? — запитала вона.

— Я нікуди не поспішав сорок років, тому не думаю, що почну сьогодні. — старий ледь усміхнувся.

Вони рушили коридором.тПерші кілька хвилин Женя намагалася поводитися максимально раціонально, то діставала телефон, фотографувала деталі, записувала короткі нотатки, іноді зупинялася біля предметів, які могли мати історичну цінність. Та вже за кілька хвилин у неї виникло дивне відчуття. Цей будинок немов постійно змінювався.

— Тут цього не було, — раптом сказав Всеволод.

— Чого? — Женя підняла голову.

Він показав на стіну, там висів портрет маленької дівчинки у світлій сукні.

— Ти впевнений? — Євгенія нахмурилася. — Ми могли його просто не помітити.

— Абсолютно, я його сфотографував.

Він відкрив галерею і на першій фотографії коридор був порожній, тільки темна дерев'яна панель, старий килим і бра.

— Ось, — Всеволод збільшив зображення. — Тут нічого немає.

Женя подивилася на портрет, потім знову на фотографію й на секунду їй здалося, що дівчинка на картині дивиться просто на неї, від сумнівів вона відвела погляд.

— Може, фотографія стара, а портрет…

— Ми зробили її двадцять хвилин тому, — нагадав він.

Марко Ілліч стояв трохи далі, на його обличчі не було навіть здивування чи іншої реакції.

— Ви знали? — запитала Женя.

— Я знав, що будинок не любить, коли його фотографують.

— Це жарт?

— Ні.

— Дуже заспокоює. — Всеволод пирхнув.

Старий нічого не відповів. Вони пішли далі, на першому поверсі була бібліотека. Двері відчинилися важко, ніби кімната не хотіла їх впускати, а усередині пахло старим папером, воском і сухим деревом. Високі стелажі сягали майже стелі. Частина книжок була вкрита товстим шаром пилу, а інша частина залишалась чистою.

Женя провела пальцем по корінцях.

— Дивно, ось ці книги хтось недавно чіпав.

Вона показала на нижню полицю, там стояли сім товстих томів у темних шкіряних палітурках. Перший, другий, третій, четвертий, п'ятий. шостий і сьомий. Між ними залишався вузький проміжок, Женя від цікавості нахилилася, а на дереві за книгами було щось написано.

Обережно витягаючи третій том і на задній стінці полиці чорнилом було виведено: "Не шукай там, де двері. Шукай там, де їх мало бути".

Всеволод прочитав через її плече.

— Ну прекрасно, будинок уже почав давати нам домашнє завдання.

Женя всміхнулася, хоча напруження нікуди не поділося, провівши пальцями по напису.

— Тут ще щось є.

Нижче, майже непомітно, стояли сім рисок, а під ними ще одна літера.

"Ж".

— Жоржина? — припустив Всеволод.

— Можливо.

Марко Ілліч підійшов ближче побачивши напис і таки щось змінилось в його обличчі.

— Тут цього не було.

— Ви вже це казали і знову зараз. Можна, більш детальніше якось? —Женя напружено випросталася.

— На цей раз, я справді не розумію, як воно тут опинилося.

— А що означають сім рисок?  — подивилася на нього уважніше. — Марко Іллічу?

— Деякі речі, — нарешті сказав він, — краще зрозуміти самій.

— Дуже зручно.

— Зате безпечно.

Женя хотіла відповісти, але раптом помітила ще одну дивність, на сусідній полиці книги були розставлені не за алфавітом, роком, тематикою, а вони утворювали послідовність: Клавдія, Орися, Жоржина, Олекса, Амалія, Євгенія. Шоста книга була порожньою та було назви, чи автора і жодної згадки напису на корінці. Євгенія простягнула руку.

— Не треба, — різко сказав Марко Ілліч.

— Чому?

— Бо вона ще не повинна бути прочитана.

Всеволод зробив крок ближче до Жені.

— Мені здається, після цього речення ми точно повинні її прочитати.

— Тому я й сказав не чіпати.

Женя перевела погляд на книгу, потім на старого та вирішила не сперечатися принаймні поки що.

Вони продовжили огляд. У вітальні знайшли старий рояль із пожовклими клавішами, а на ньому лежав свіжий шар пилу і одна клавіша була чистою, ніби її щойно натиснули. На столику поруч стояла чашка. Всередині був засохлий чайний слід.

— Тут хтось живе? —  запитав Всеволод.

Марко Ілліч не відповів. Євгенія підійшла до чашки, під нею лежав маленький клаптик паперу, піднявши його там було написано: