4.2

Любі друзі та читачі!
Я взяла собі невеличкий творчий перепочинок, постараюсь невипадати із графіку, але всі ми люди і всім дякую за вашу активність та коментарі. Обіймаю)

Дорога до маєтку виявилася довшою, ніж Євгенія пам’ятала. А може, справа була зовсім не в кілометрах. Що ближче вони під’їжджали до Воронних, то сильніше здавалося, мов навколишній світ поволі віддаляється від них. Будинки залишилися десь позаду, разом із шумом машин, випадковими перехожими та звичним міським життям. Дорога звузилася, потім перейшла в стару кам’яну бруківку, яку давно ніхто не ремонтував.

По обидва боки здіймалися дерева, а старі буки та ясени переплели гілки над дорогою, утворюючи природний тунель. Листя майже не пропускало сонячного світла, хоча день був ясним.

Євгенія дивилася у вікно.

— Ти впевнена, що це правильна дорога? — запитав Всеволод.

— Якщо дивитись за картою, то здається, що так.

— За картою... он як...

Він скосив на неї погляд.

— Чудово, якщо чесно, мені вже подобається.

Євгенія легко усміхнулася, але нічого не відповіла. Ця ситуація дедалі виглядала більш абсурдною та заплутанішою, ніж очікувалось, а ще дорога якась не така і це все теж не подобалося. Вона кілька разів звіряла маршрут, і ніби координати збігалися, дивлячись на старі карти, які вона знайшла в архіві, показували саме цю дорогу. Тільки от на сучасній навігації вона майже не позначалася і це місце поступово випадало з карти.

За кілька хвилин попереду з’явилася огорожа. Висока, кам’яна, вкрита мохом, а ворота стояли відчиненими. Євгенія нахилилася вперед.

— Дивно, у документах написано, що маєток не використовувався щонайменше кілька десятиліть. Ворота мали бути замкнені.

— Може, хтось уже тут був?

— Женю?

— Як бачиш, я не маю відповіді на це питання. Але ми можемо самі дізнатись...

Але якось у цей момент їй згадався лист: "Не довіряй тому, що побачиш у першу ніч."

Вона відчула неприємний холод уздовж хребта, а машина повільно проїхала крізь ворота. Ззовні маєток Воронних з’явився перед ними раптово. Євгенія бачила його на фотографіях, можна сказати сотні разів. На старих світлинах він здавався великим, але все одно звичайним: кам’яна будівля, високий дах, кілька веж, широкий ґанок.

Насправді він був зовсім іншим. Цей будинок височів над садом, похмурий і мовчазний. Темний камінь місцями потемнів від вологи, а по стінах повзли тонкі пагони дикого винограду і високі вікна були майже всі закриті важкими шторами, крізь які не пробивалося жодного променя.

Праве крило будинку виглядало занедбаним, щодо лівого, то тут все залишалось майже цілим. Здавалося, хтось дбав про одну частину маєтку, залишивши іншу повільно помирати.

— Ну що ж... — промовив Всеволод. — Тепер я розумію, чому мені тут не подобається.

— Ми ще навіть не зайшли.

Він заглушив двигун та Євгенія не поспішала виходити дивлячись на будинок, вона відчувала дивну річ, немов їй не здавалося, що вона бачить його вперше, а навпаки, було відчуття, що вона повернулася.

— Женю...ти теж це відчуваєш?

Вона повільно кивнула. Всеволод нічого більше не сказав вийшовши з автомобіля. Повітря тут було прохолоднішим і запах відрізнявся від того, що був у місті. Сира земля, старе листя, камінь і щось ледь вловиме таке чи то гірке, чи то солодкувате, схоже на запах висохлих квітів.

Євгенія підняла голову, а на другому поверсі одне вікно було прочинене.

— Ти бачиш? Хтось міг залишити його відкритим.

— Так, бачу. Хто ж це міг зробити?

Але Всеволод не виглядав переконаним, відчувалась легка тривога у його голосі. Вони підійшли до ґанку. Дерев’яні сходи тихо рипіли під ногами, на дверях не було замка. Євгенія дістала ключ, той самий, такий старий, важкий, із дивним чорним візерунком на голівці.

Вона кілька секунд просто тримала його в руці.

— Це він? — запитав Всеволод.

— Думаю, так.

— А якщо ні?

Євгенія подивилася на замок.

— Тоді доведеться перевірити.

Вона вставила ключ, повернула і замок клацнув. Звук рознісся по ґанку надто голосно, двері відчинилися легко та майже самостійно.

— Я їх не штовхала, — сказала вона.

— Я побачив, ну що ж...

За дверима панувала темрява, Всеволод увімкнув ліхтарик. Промінь ковзнув по підлозі, стінах, старих меблях, а інтер’єр зберігся майже недоторканим: висока стеля, масивні дерев’яні панелі, старовинна люстра, вкрита пилом і велике дзеркало у важкій рамі. На підлозі лежав темний килим, краї якого давно втратили колишню форму.

Євгенія ступила всередину. Її серце билося глухо й важко, мов вона чекала чогось. Чи то крику, звуку. руху, але нічого не сталося, тільки десь углибині будинку тихо скрипнула підлога, на що вони обоє одночасно повернули голови.

— Це дерево, — сказав Всеволод. — Я просто уточнюю.