3.5

Євгенія стояла біля поліцейської стрічки, міцно обійнявши себе руками.

Ранковий холод давно відступив, сонце вже починало прогрівати повітря, але вона продовжувала мерзнути. Цей холод народився не в тілі. Він оселився десь глибоко всередині, повільно розтікаючись судинами, стискаючи груди так, що кожен вдих вимагав зусилля.

За спиною безперервно працювали криміналісти.

Хтось фотографував сліди шин. Інші просіювали ґрунт крізь дрібне сито, шукаючи волосину, ґудзик, клаптик тканини та будь-що, що могло пояснити зникнення Каті. Над місцем події кружляв дрон, фіксуючи територію з висоти. Службові собаки кілька разів брали слід, але щоразу різко зупинялися майже в одному місці, починали скавуліти, опускали хвости й відмовлялися рухатися далі.

Такого не повинно було бути, слід завжди кудись веде, а тут же він... обривався. Не було за що схопитись та людина зробила останній крок і перестала існувати.

Євгенія відчула, як поруч хтось став. Тепер він її підтримка та опора, Всеволод.

Мовчки простягнув їй паперовий стаканчик із гарячою кавою.

— Тримай.

Вона навіть не зрозуміла, що її руки тремтять, поки не спробувала взяти його. Всеволод перехопив стакан обома руками, допомагаючи їй.

— Женю... ти зараз розсиплешся.

Вона чомусь розгубилася.

— Можливо, вже.

Він уважно подивився їй у вічі.

— Ні, зараз це просто виснажена. Неплутай страх і невідомість, це ж різні почуття.

Вона мовчки кілька хвилин дивилися, як експерти працюють біля автомобіля Каті.

Кожен займався своєю справою, усі рухалися швидко, злагоджено, професійно і тільки результату не було.

— Знаєш, що мене лякає? — стривожено запитала Євгенія.

— Кажи, не переживай.

— Учора я ще могла переконувати себе, що це лише дивні збіги. Підкинутий лист, дивні знахідки в архіві, число сім, старі моторошні фотографії та мені здавалося, що я просто надто захопилася історією.

Вона ковтнула клубок у горлі.

— А тепер зникла Катя і я більше не можу сказати собі, що це випадковість.

Всеволод мовчав та погляд був прикований до темної стіни лісу.

— Ти думаєш, це через маєток?

— Я боюся навіть вимовити це вголос.

— А я боюся іншого.

— Чого?

— Що наступною можеш стати ти. Тут вже мене від цієї думки просто рве на частини.

Ці слова прозвучали так влучно, що майже загубилися серед голосів поліцейських, але  влучили у саме серце.

— Я не дозволю тобі їхати туди самій.

— Всеволод...

— Ні, навіть не сперечайся. Ти потрібна мені жива та ціла... це занадто...

Він уперше за весь час підвищив голос. Це була мить, де страх пробирався запекло у саму свідомість.

— Учора я сказав, що буду поруч і це не були красиві слова. Якщо доведеться лізти в той проклятий маєток, то я піду першим.

Євгенія повільно похитала головою.

— А якщо саме цього він і хоче?

Всеволод насупився.

— Хто?

Вона опустила очі.

— Я вже не знаю... будинок... людина... чи щось, чому ми поки не можемо дати назву.

Обоє дивилися в один бік, туди, де за деревами вже виднілися темні обриси старого лісу, але моментами здавався таким живим, мов прислухався до кожного їхнього слова.

За цей час, біля автомобіля Каті почався рух. Один із криміналістів покликав слідчого Коваленка, а той швидко підійшов.

Експерти про щось жваво заговорили показувавши на землю і методично записували та фотографували. Ще один дістав прозорий пакет для речових доказів.

Євгенія інстинктивно зробила крок уперед.

— Знайшли щось...

Всеволод обережно торкнувся її плеча.

— Зачекай... думаю ще не час, не заважай їм.

Минуло кілька хвилин і це для Євгенії  розтягнулося у вічність.

Кожна секунда народжувала десятки нових припущень. Що вони знайшли? Прикрасу Каті? Клаптик одягу? Слід чужого взуття? Краплину крові? Будь-що... будь ласка, хоч щось...

Нарешті Коваленко рушив у їхній бік. Його обличчя залишалося незворушним та досвідчені слідчі не приховують хороших новин, в більшості приховують погані.

— Є зачіпка, — спокійно промовив він.

— Яка? — майже одночасно запитали Євгенія та Всеволод.

Слідчий відкрив прозорий пакет. Усередині лежав старий іржавий медальйон, круглий, потемнілий від часу, в на кришці ледь проглядався рельєфний герб. Чорний ворон із розправленими крилами.

Серце Євгенії завмерло. Знову її переслідує цей символ: на листі, старих документах і родинному персні бабусі Жоржини.