3.4

Поліцейські автомобілі мчали дорогою крізь густий ранковий туман.

Сині проблискові маячки відбивалися у вологому асфальті, на мить розрізаючи сіру пелену, що накрила околиці міста. Євгенія сиділа на задньому сидінні службового автомобіля поруч зі слідчим Коваленком. Вона не відривала погляду від дороги.

У голові панувала дивна порожнеча та ще вчора вони разом із Катею сміялися за кавою, обговорювали її диплом, будували плани на осінь. Катя сперечалася, що після отримання спадщини вони обов'язково влаштують фотосесію в старому саду біля маєтку. Та усе це було лише вчора, а сьогодні її ім'я вже звучало в поліцейських раціях.

"Безвісти зникла."

Ці два слова боліли більше, ніж будь-який вирок.

Автомобіль зупинився, перед ними простягалася майже порожня заміська дорога. Обабіч здіймався старий сосновий ліс, повітря пахло мокрою хвоєю та землею, на узбіччі вже працювали криміналісти фотографували місцевість. Позначали жовтими прапорцями найменші сліди. Експерти уважно оглядали кожен сантиметр дороги. Коваленко мовчки одягнув рукавички.

— За попередніми даними, автомобіль Катерини знайшли ось тут.

Євгенія перевела погляд. Темно-синій автомобіль стояв відчинений. сумка лежала на пасажирському сидінні, ключі залишилися в замку запалювання. Та дививувало кілька речей: не було жодного сліду боротьби, пошкоджених кущів, слідів волочіння, відбитків чужого взуття.

А людина просто... розчинилася в повітрі.

— Такого не буває, — промовила Євгенія.

Коваленко глянув на неї.

— Ми це повторюємо вже сім років.

Асфальт ще зберігав тонкий шар нічної вологи. Погляд зачепився на відкритих дверцятах автомобіля лежала чорна пір'їна. Вона вже бачила таку на листі під символом ворона.

— Сергію Андрійовичу...

Вона показала рукою і слідчий мовчки присів. Дістав пакет для речових доказів, обережно підняв пір'їну пінцетом.

— Дивно...

— Що саме?

— Учора її тут не було. Наші патрульні вже проїжджали цією дорогою близько одинадцятої вечора.

Дорога була абсолютно чистою та відчувши, як усередині знову наростає знайоме відчуття тривоги.

Та правда спеціально чекала, поки вони приїдуть, мов хтось залишив цю пір'їну для них.

— Знайшли ще дещо!

Голос криміналіста змусив усіх озирнутися, а за кілька метрів від автомобіля, між сосновим корінням, лежав телефон Каті. Розбитий екран вкрився густою павутиною тріщин. Експерт спробував його ввімкнути та після кількох секунд екран засвітився. Усі затамували подих, а на дисплеї залишилося відкритим останнє повідомлення. Не було номера чи імені, а виднівся один рядок: "Першою мала бути не ти."

Коваленко повільно видихнув та поліцейські перестали говорити.

— Передайте телефон кібервідділу, негайно!

— Женю!

Вона різко обернулася, цей голос вона впізнала б серед тисячі.

Всеволод швидко наближався до поліцейської стрічки, а на обличчі читалися виснаження й тривога.

Виглядав так, мов не спав усю ніч.

— Як ти тут опинився? — запитала Євгенія.

— Катя не відповідала, потім мені подзвонили батьки. Сказали, що поліція знайшла машину.

Підійшовши ближче не звертаючи уваги ні на кого навколо, уважно подивився на Євгенію.

Поглядом затримався на її блідому обличчі та під її очима залягли темні кола, волосся було зібране нашвидкуруч і виглядала так, ніби постаріла на кілька років за одну ніч.

— Ти коли востаннє їла?

Євгенія навіть не одразу зрозуміла запитання.

— Не пам'ятаю...

— Звичайно, не пам'ятаєш.

Він дістав із рюкзака маленьку пляшку води й шоколадний батончик і простягнув їй.

— Спочатку це, потім будеш рятувати світ.

Попри втому, Євгенія ледь усміхнулася.

— Ти неможливий...

— А ти вперта.

Вони кілька секунд мовчали, а тоді Всеволод уже серйозніше запитав:

— Що відомо?

Євгенія коротко переповіла все, що встигла дізнатися: телефон, повідомлення, відсутність слідів, пір'їну. Чекаючи, що Всеволод скептично відмахнеться, скаже, що це збіг, але він мовчав.

— Ти щось знаєш? — насторожилася вона.

Він опустив очі, перевівши погляд на темний ліс.

— Пам'ятаєш, у дитинстві ми ходили сюди по гриби?

— Так.

— Дідусь завжди забороняв заходити далі старої кам'яної дороги.

— Казав, що можна заблукати.

— Я довго думав, що так. Але одного разу почув, як місцеві старі між собою говорили зовсім інше. Вони казали... ліс не відпускає тих, кого вже помітив маєток.