3.3

Наступного ранку Євгенія прокинулася ще до світанку та й сну майже не було, тільки уривки думок, що без кінця змінювали одна одну, не дозволяючи мозку по-справжньому відпочити. Вона кілька разів розплющувала очі серед ночі, вдивлялася у стелю, намагалася пригадати деталі вчорашнього вечора, розмову зі Всеволодом, свої записи, дивний лист, ключ... усе змішувалося в один довгий клубок, який ставав дедалі важче розплутати.

Вона автоматично потягнулася до телефону і жодного повідомлення від Каті, ця якось дивно. Подруга завжди надсилала хоча б смайлик або коротке: "Як ти?" та після їхньої останньої розмови Катя точно не залишила б її наодинці з усім цим.

— Напевно, змучилась та лягла спати... — подумала Євгенія, хоча всередині вже народилося неприємне відчуття.

Вона написала коротке повідомлення:

"Доброго ранку. Передзвони, як прокинешся ❤️".

Повідомлення відправилося, відповіді не було.

До будівлі обласного управління поліції Євгенія прийшла близько дев'ятої ранку. Величезна сіра споруда зустріла її прохолодою бетонних стін і знайомим запахом старого паперу, кави та канцелярського пилу. Люди поспішали коридорами зі стосами документів, хтось нервово розмовляв телефоном, молодий патрульний вітався зі старшими колегами.

Тут усе було звичним. У світі, де існували закони, протоколи та докази, було легше дихати. На інформаційній стійці вона показала посвідчення особи й пояснила причину візиту.

— Ви родичка власників маєтку Воронних? — уточнила жінка за комп'ютером.

— Так, учора офіційно вступила у спадщину.

Працівниця уважно подивилася на неї, погляд тривав лише мить, але цього вистачило, щоб Євгенія відчула дивну настороженість.

— Зачекайте кілька хвилин.

Жінка зателефонувала комусь внутрішньою лінією промовила кілька слів. Після чого попросила Євгенію пройти до кабінету на другому поверсі.

На дверях висіла табличка: "Старший слідчий Сергій Андрійович Коваленко".

Євгенія обережно постукала.

— Заходьте.

Кабінет виявився простим без зайвого пафосу, великий стіл, шафи, заставлені папками, дошка зі схемами, а на підвіконні виднілось кілька вазонів, які явно виживали завдяки комусь із колег.

Сам слідчий виглядав років на п'ятдесят, утомлені очі, сивина на скронях. Людина, яка бачила надто багато людського болю, щоб дивуватися ще чомусь. Він уважно переглянув її документи підняв очі.

— Отже... ви - Євгенія Жоржинівна Воронна.

— Так.

— І вас цікавить остання кримінальна справа, пов'язана з маєтком?

— Так, очікую від вас якихось суттєвих зачіпок.

Він відкинувся на спинку крісла, декілька секунд мовчав.

— Дивний збіг... востаннє про цей маєток мене запитували майже сім років тому.

Євгенія відчула, як по спині пробіг холодок. Знову, сім років. Це число навмисно переслідувало її.

Слідчий підвівся, підійшов до металевої шафи та довго переглядав старі папки. Нарешті дістав товстий, уже пожовклий том із потертим написом. Він поклав його на стіл так обережно, мов всередині лежали не документи, а щось значно важче.

— Офіційно справа закрита через недостатність доказів. Неофіційно... це одна з тих справ, які навіть через роки не дають спокійно спати.

Він відкрив папку. Першою лежала фотографія на ній були будинок, поліцейські автомобілі, жовта стрічка та порожній двір.

— Що сталося? — запитала Євгенія.

Слідчий довго дивився на фотографію.

— За офіційною версією, семеро молодих людей незаконно проникли до маєтку. Хотіли перевірити місцеві легенди, зняти відео та можливо, заробити популярність шукаючи щось містичне.

Він повільно перегорнув сторінку.

— Наступного ранку знайшли лише одного. Живого, але він так і не зміг пояснити, що сталося.

Євгенія затамувала подих.

— А решта?

Слідчий не поспішав відповідати дивлячись кудись повз неї.

— Зникли без слідів крапель крові чи відбитків боротьби, не було логічної версії, а просто... ніби їх стерли.

Євгенія відчула, як все повільно холоне, а перед очима раптом промайнув образ Каті. Миттєво відіганяючи цю думку.

"Не вигадуй. Катя просто ще не прокинулася."

Слідчий уважно подивився на неї.

— Пані Євгеніє... дозвольте поставити одне запитання.

— Слухаю.

— Навіщо вам це?

Спокійно відповіла:

— Я більше не впевнена, що історія цього маєтку залишилася в минулому.

Слідчий повільно зачинив папку.

Його обличчя стало серйознішим.

— Якщо ви справді так думаєте... то перестаньте шукати відповіді. Є речі, які залишаються нерозкритими не тому, що поліція погано працювала, а тому... що іноді правда не хоче, щоб її знайшли.