Розділ 3. Шлях до невідомого

Коли двері за Всеволодом зачинилися, Євгенія ще трішки стояла у передпокої. Охопило її дивне відчуття та погляд впав на ручку дверей і чомусь вона не поспішала повертатися до кімнати. Ще годину тому ця квартира здавалася їй холодною й чужою. Ходивши між кімнатами, шукаючи приховані знаки, намагаючись знайти відповіді там, де можливо, їх не було, а тепер у ній залишилося щось інше.

Таке внутрішнє тепло, не тільки від чаю чи від булочок із корицею, запах яких досі тримався на кухні, а відчуття, що хтось нарешті сказав їй прості слова:

"Ти не одна".

Її долоня все ще лежала на металевій ручці, яка зберігала ледь відчутне тепло його руки. Вона мимоволі всміхнулася, але усмішка швидко згасла, залишивши після себе тиху згадку. Пройшовши до кухні на столі стояли дві чашки, у одній ще плавала тоненька паличка кориці, яку Всеволод, як завжди, не доїв, а поряд лежала серветка, недбало складена ним навпіл. Такі дрібниці чомусь завжди залишалися після нього, такі непомітні, звичайні, але напрочуд живі.

Євгенія обережно взяла його чашку, що була вже прохолодною, як і вечір, який повільно опускався на місто. Заплющила очі і її переповнювали почуття, яких вона ніколи не дозволяла собі назвати вголос.

Всеволод був поруч все життя, спочатку він був просто старшим братом Каті, який постійно жартував із неї, забирав м'яча, коли вони грали у дворі, лякав вигаданими чудовиськами й водночас завжди ставав між нею та хлопцями, якщо ті переходили межу.

Потім він став другом, якому можна було подзвонити серед ночі, якщо ламалася машина чи потрібно було перевезти речі. Тим, хто мовчки приїжджав, коли їй було погано, навіть якщо вона говорила, що все гаразд та він ніколи не вимагав пояснень і не ставив зайвих запитань.

Його присутність була природною настільки, що вона перестала її помічати. Він як повітря у домі, до якого повертаєшся після довгого дня. Тільки сьогодні вона раптом розуміє, що думка про його відсутність засмучує її сильно, ніж вона готова була собі зізнатися.

Його слова про кохання не стали для неї громом серед ясного неба, а навпаки, вони були схожими на відповідь, яку вона давно носила всередині себе, але не наважувалась поставити у формі запитання.

Вона не відчула збентеження, бажання втекти чи страху, а дивний, майже ниючий спокій, як якийсь пазл з її життя став на своє місце та разом із цим народилося інше почуття - страх, що вона могла втратити його.

Якщо історія з маєтком виявиться небезпечнішою, ніж вона думає... Всеволод, виконуючи свою обіцянку, піде за нею туди... і якщо через неї з ним щось станеться... ці думки стисли її груди дуже сильно, ніж будь-які примари чи загадкові листи. Вважаючи себе людиною, яка здатна контролювати власні емоції, але зараз прийшла одна проста істина: не страшно втратити себе, а страшно - втратити людину, поруч із якою ти завжди була собою.

Євгенія повільно провела пальцем по краю чашки.

— Дурнику... — ледь чутно думала вона і на її губах з'явилася тепла усмішка. — Чому ж ти мовчав стільки років?..

Вона знала відповідь, мовчала не тому, що не відчувала нічого, а тому, що життя весь час знаходило важливіші справи: навчання, практика, плани, мрії і ще надцять дурних справ, які не варті того на що кожна людина заслуговує.

Здавалося, для кохання ще буде час. Потім, після університету чи росту на роботі, або ще багато дурних відмовок... а час для себе? І ось тепер, коли смерть, таємниці й минуле несподівано стали частиною її сьогодення, вона вперше відчула, наскільки крихким є це невловиме "потім".

Їй захотілося зателефонувати йому, просто почути його голос, сказати щось зовсім просте. Рада його бачити, вдячна за цей вечір і його присутність змушує страх відступати хоча б на кілька кроків. Але вона не стала цього робити. Для почуттів їй завжди був потрібен час і не щоб воно народилося, а час, щоб набратися сміливості перестати їх приховувати.

Вона усміхнулася, Всеволод завжди був таким і ніколи не намагався вирішити її проблеми замість неї, а просто залишався поруч, коли вона боролася та можливо, саме це їй зараз найбільше бракувало, тієї людини, яка просто залишиться. Прибравши зі столу, помила чашки й нарешті дозволила собі видихнути, на кілька хвилин. А тоді її телефон, який лежав біля ноутбука, засвітився, нове повідомлення.

Євгенія спершу навіть не звернула уваги, подумавши, що це Катя або робоча група, але коли побачила ім'я відправника, розгубилась, невідомий номер. Відкривши повідомлення там було лише кілька рядків.

"Те, що належало Жоржині, досі не знайдено."

Пальці Євгенії застигли над екраном. перечитуючи ще раз, потім ще і наступний рядок змусив її відчути, як напружується все тіло.

"Якщо хочеш знати правду про своїх рідних - прийди сама."

Нижче була адреса, стара частина міста, будинок, якого вона не знала і час - 23:00.

Одразу відчувши внутрішній спротив. Перша думка була, це не йти. Усі правила здорового глузду кричали саме це, але поруч із цим з'явилося інше відчуття, яке вона відчувала в архівах, мов хтось знову відкрив двері та тепер чекав, чи вона зробить крок усередину.

_____

У цей самий час Катя сиділа вдома й переглядала старі фотографії. Не любила, коли Євгенія занурювалася у свої дослідження, знаючи, як Женя може годинами сидіти над книгою та може забути про сон, їжу і весь світ, якщо знаходить загадку.