2.5

Перед тим як відчинити двері, Євгенія ще кілька секунд стояла нерухомо.

Серце калатало так сильно, що його удари віддавалися у скронях. Після всього, що сталося за останні дні, звичайний дзвінок уже не здавався звичайним. Страх не виникав раптово, а він накопичувався маленькими крихтами. Спочатку дивний лист, потім архів, і ця химерна розповідь Владислава. А ще на додачу сон, який не хотів відпускати навіть після пробудження. Кожна подія залишала всередині тонку тріщину, і тепер цих тріщин стало так багато, що вони майже торкалися одна одної.

Вона обережно підійшла до дверей та подивилася у вічко і тільки тоді напруга повільно почала відступати.

На сходовому майданчику стояв Всеволод. У джинсах, темній куртці, з трохи скуйовдженим волоссям після вечірнього вітру. В одній руці він тримав паперовий пакет із логотипом маленької пекарні, а в другій руці парував термос.

Вигляд у нього був стомлений, але щойно їхні погляди зустрілися, на його обличчі з'явилася тепла усмішка така щира і світла, яку вона пам'ятала ще з дитинства.

Євгенія відчинила двері.

— Я тебе налякав?

— Якщо чесно... то так. — стривожено мовила вона.

Всеволод уважно подивився на неї. Усього кілька секунд, але цього вистачило одразу помітивши більше, ніж вона хотіла показати. Виднілись почервонілі очі, заспане бліде обличчя та розсіяний погляд, а ще тремтіння пальців, яке вона безуспішно намагалася приховати.

— Ти плакала?

— Ні, все добре...

Відповідь прозвучала надто швидко і вони обоє це зрозуміли. Всеволод не став сперечатися і сказав:

— Можна зайду?

Вона мовчки відступила убік. Квартира зустріла його тишею, та легким безладом. Він поставив пакет на кухонний стіл.

— Купив твої улюблені булочки з корицею. Пам'ятаю, ти завжди казала, що вони пахнуть дитинством.

Євгенія завмерла. Вона й сама давно про це забула, а він... все пам'ятав. Що ж такі дрібниці чомусь болять найбільше.

Вони сіли один навпроти одного. Всеволод мовчки розлив чай і не став одразу ставити запитання та не намагався розрядити атмосферу жартами.

Він знав Євгенію достатньо добре, якщо почати тиснути, то вона замкнеться, але давши їй тишу, то вона почне розмову сама.

Кілька хвилин вони просто слухали, як у чашках тихо коливається гарячий чай.

— Я була сьогодні в архіві, — нарешті жваво порушила тишину вона.

— Владислав допоміг?

— Допоміг більше, ніж мав би.

Вона розповіла все. Про дослідження газетних вирізкок, дивні смерті, нелогічні зникнення, дивну цифру сім, яка вперто повторювалася десятиліттями, про фотографії, архівні "загублені" документи, та головне - латунний ключ.

Всеволод не перебивав та іноді коротко кивав. Його пальці міцніше стискали чашку щоразу, коли вона згадувала чергову трагедію.

— Знаєш, що мене лякає найбільше? — сказала Євгенія.

— Що?

— Я більше не довіряю сама собі. Мене охоплює якась паніка при повторі чогось мені невідомого... — Вона гірко всміхнулася. — Я ж усе життя шукала закономірності в людській поведінці, нас учили не поспішати з висновками, перевіряти факти, сумніватися навіть у власних припущеннях, але зараз... мені здається, що я повільно починаю вірити в те, нащо ще тиждень тому лише посміялася б.

Всеволод нахилився трохи ближче.

— Це не робить тебе слабкою.

— Робить.

— Ні. — Він сказав це так спокійно, що вона мимоволі підняла очі. — Слабкою людину робить не страх. Слабкою її робить бажання втекти від страху, а ти, навпаки, йдеш йому назустріч. Це різні речі.

Євгенія довго мовчала, далі запитала:

— А якщо я помиляюся?

— Тоді ми це доведемо.

— А якщо ні?

Всеволод трохи відівів погляд, задумавшись... ковзнув до вікна, за яким густішала ніч.

— Тоді я зроблю все, щоб із того маєтку ти повернулася живою.

Запала тиша, таке тепло, що після довгої бурі хтось нарешті запалив світло. Євгенія дивилася на нього й раптом усвідомила, наскільки самотньою почувалася останні дні і не боялася самого маєтку, а боялася, що залишиться з усім цим одна.

Він немов прочитав її думки.

— Ти не сама, Женю.

Ці слова прозвучали зовсім тихо просто як факт. Він глибоко вдихнув, наважуючись сказати щось значно важливіше.

— Можливо, зараз не найкращий час...

Вона уважно подивилася на нього, а Всеволод нервово всміхнувся. Таким вона ще ніколи його не бачила, упевнений у собі чоловік, який міг годинами виступати перед людьми, раптом не знаходив простих слів, тоді він повільно потер долонею потилицю.

— Пам'ятаєш, як у дитинстві ти весь час бігала за нами?

— Пам'ятаю. — легко засміялася.