2.4

Євгенія ще довго сиділа на краю ліжка, не наважуючись підвестися.

Їй здавалося, що варто лише зробити один необережний рух та той крихкий баланс між сном та дійсністю остаточно зруйнується. Усередині неї точилася виснажлива боротьба, розум уперто вимагав повернутися до звичного порядку речей, знайти логічне пояснення кожній дивині, розкласти все по поличках, як вона робила завжди. Але інша частина її вже просилася на волю та, що народжується не з досвіду, а з інтуїції, нашіпчуючи, що цього разу логіка запізнюється.

Повільно підвівши погляд зроуміла, що кімната була такою самою, як учора. Бежеві стіни, книжкові полиці, письмовий стіл, вазон на підвіконні, фотографія з випускного, де вона сміється, тримаючи диплом із відзнакою. Усе мало створювати відчуття безпеки і кожна річ була знайома до найменшої подряпини. Але та знайомість раптом перестала дорівнювати спокою.

Іноді достатньо змінитися людині, щоб увесь світ почав виглядати інакше. Вона дивилася на власну квартиру й не могла позбутися дивного відчуття, що все життя прожила серед відповідей, які ніколи не ставила собі за мету знайти.

Перевела погляд по фотографіях і на одній вона маленькою сиділа в бабусі на колінах. Жоржина усміхалася стримано, дуже непомітно. Ця усмішка з'являється у людей, що звикли берегти свої почуття глибоко всередині. І тут Євгенія раптом задумалася: а що вона насправді знала про цю жінку?

Що любила трав'яний чай? Щосуботи пекла пироги? Ніколи не сперечалася? Смішно, сумно та  замало... катастрофа. Можна прожити поруч із людиною багато років і так не побачити її справжнього обличчя. Ставало прикро, мов вона запізнилася на найважливішу розмову у своєму житті.

Перед очима одна за одною почали виринати обличчя людей, яких вона зустріла за останні дні.

Стривожений нотаріус, архівіст Владислав, який раптом перестав бути лише хранителем документів і перетворився на людину, котра боялася власних знань. Катя зі своїм легким сміхом, який хоча б ненадовго повертав відчуття нормального життя. Всеволод і його несподівано серйозний погляд та коротка пауза після слів "Маєток Воронних", а ще дивне прохання не їхати туди самій.

Усі вони бачили різні шматки однієї картини, а вона... стояла просто посередині і не могла скласти їх докупи.

Її дратувала власна безпорадність, а найбільше у світі Євгенія ненавиділа стан, коли знань уже достатньо, щоб зрозуміти, але щось не так і їх ще недостатньо, щоб пояснити, що саме.

Це все просто зводить з розуму. Так, будь-яка загадка має структуру, людська поведінка має мотив і страх має джерело, але зараз усе нагадувало кімнату, де сотні пазлів уже лежать на столі, але кожен належить до різної картини.

Вона відчула, як усередині наростає глуха злість: на себе, на бабусю, на той клятий лист, на маєток, який увірвався в її життя без запрошення.

— Чому зараз?.. — шепотіла вона. — Чому після закінчення університету? Чому, коли вона тільки почала будувати власне життя? Чому не п'ять років тому? Невже існувала якась дата, після якої правда більше не могла залишатися схованою?

Її думки мимоволі повернулися до записів в архіві, сім років. Ця цифра почала переслідувати її настільки нав'язливо, що вже здавалася не числом, а живою істотою, яка вперто стукала у двері свідомості.

Вона заплющила очі і зрозуміла, що її лякали не відповіді, а лякало те, що відповіді вже давно існують.

А вона... чи то не могла їх побачити, чи підсвідомо не хотіла. Адже варто лише зробити крок і назад дороги вже не буде.

Погляд випадково впав на латунний ключ. Він лежав на письмовому столі, мовчазний і байдужий до всіх її сумнівів. Євгенія повільно взяла його в долоню, вага виявилася більшою, ніж здавалося. Метал був стертий десятками чужих дотиків. Біля основи виднілися дрібні подряпини, ніби його неодноразово намагалися вставити в замок, який уперто не хотів відчинятися.

"А якщо він узагалі не від дверей?.."

Думка промайнула швидко, різко встала і почала хаотично щось шукати. Спершу комод, потім письмовий стіл, вже відкрита стара скринька, то до полиці з альбомами. Кожна шухляда відкривалася з надією й одразу ж закривалася з новим розчаруванням. Речі, які ще годину тому здавалися звичайним домашнім безладом, раптом набули іншого значення. Стара музична шкатулка без ключика. Дерев'яна різьблена скриня, яку бабуся просила ніколи не викидати. Пожовклий альбом із вирваними сторінками. Невеликий настінний годинник, стрілки якого вже багато років завмерли на сьомій годині.

Євгенія застигла, знову сьома, нервово всміхнулась сама до себе.

— Я вже починаю бачити закономірності навіть там, де їх може й не бути...

Ця думка мала заспокоїти, але ні навпаки, стало ще тривожніше. Вона вже не була певна, де закінчується випадковість і починається правда.

Та гомінкий безлад перервав різкий дзвінок у двері, що прорізав думки та клопіт. Звук виявився таким несподіваним, що вона здригнулася всім тілом, а серце знову шалено прискорилося.

Дзвінок повторився, довший та наполегливіший, мов людина по той бік дверей точно знала, що вдома є хтось, хто зараз вагається між бажанням відчинити... і страхом дізнатися, хто це прийшов.