2.3

Двері квартири тихо зачинилися за спиною, Євгенія навіть не ввімкнула світло.

Кинула сумку біля порога, машинально скинула кросівки й повільно пройшла до кімнати. Здавалося, цей день тривав не кілька годин, а кілька років. Голова гуділа від прочитаного, від чужих історій, від пожовклих сторінок, що пахли пилом і часом.

На кухні залишилася недопита ранкова кава, телефон кілька разів завібрував, але вона навіть не поглянула на екран.

Організм вимагав одне, це тиші. Вона важко опустилася на край ліжка, пальці ще стискали аркуш із нотатками, але він безсило вислизнув і впав на підлогу.

Лягла поверх покривала не переодягнувшись. забивши на вечерю, не знявши годинник просто заплющила очі і провалилася в сон.

Спочатку не було нічого... звичайна густа темрява - щільна, холодна, майже відчутна на дотик. Огортавши все тіло повільно, мов холодна вода, стискаючи груди дедалі сильніше.

Не було тієї миті, коли людина заплющує очі й поступово поринає в забуття. Здавалося, він існував завжди, а Євгенія необережно переступила невидиму межу й опинилася всередині нього.

Спочатку її охопило дивне відчуття невагомості. Тіло ніби перестало належати їй. Вона не відчувала ані рук, ані ніг, ані навіть власного дихання. А свідомість повільно пливла крізь густу, нерухому темряву. Вона не була порожньою, навпаки, темрява мала власну присутність. Огортаючи, торкалася, уважно вивчала кожен її неспокійний подих, перевіряючи, чи справді ця людина має право перебувати тут.

Час утратив сенс. Миті більше не змінювали одна одну, а розтягувалися настільки, що одна секунда могла здатися вічністю, а ціла година, мов одне коротке миготіння думки.

Потім із цієї темряви почав народжуватися простір. Довгий кам'яний коридор, тут не було початку чи кінця. Вологе повітря мало запах сирої землі, старого дерева й воску, який давно перестав горіти. Стеля губилася високо в пітьмі, а стіни були вкриті тонкими тріщинами, що нагадували розгалужені жили.

Здавалося, будинок дихає, і кожен поштовх відлунював у самому серці.

Під ногами лежала кам'яна підлога, холодна настільки, що від неї німіли ступні. Кожна плита мала свій малюнок, такий потертий часом, подряпаний, але дивно впорядкований, складаючись у символ, який мозок ось-ось мав упізнати.

Та варто було придивитися уважніше, як візерунок змінювався в стіни теж змінювалися. Вони то звужувалися, то віддалялися, дихаючи, мов живий організм.

З темряви повільно виринали старі портрети. Одні були вкриті товстим шаром пилу. Інші виглядали так, ніби їх щойно повісили. Облич не можна було роздивитися, тільки затяжна чорна тінь.

Виднились очі, вони були живими, на хвильку, здавалося, проводжали поглядом чекаючи.

Попереду простягалися важкі дерев'яні двері. Одні, другі, треті, десятки однакових дверей, кожні зі старими латунними ручками. На темному дереві були вирізьблені ворони, їхні крила перепліталися з гілками дерев, корінням і незрозумілими знаками.

Усе навколо було нерухомим і здавалося, що щось постійно змінюється. Повітря ставало дедалі густішим та тиснуло на плечі не дозволяло вдихнути на повні груди.

Десь далеко, за межами видимого, повільно хиталися важкі штори. Їхній рух був надто плавним, хоча жодного подиху вітру не відчувалося.

Пил кружляв у повітрі золотавими порошинками.На стінах почали проступати тріщини, вони розросталися, перепліталися між собою, утворюючи дивний візерунок, схожий на коріння старого дерева.

І це коріння повільно повзло не по стіні, а до неї. Непомітно будинок затягував у себе все живе.

Раптом у темряві з'явилося дзеркало. Його поверхня була схожа не на скло, а на спокійну воду. Воно нічого не відображало.

Десь зовсім поруч пролунав скрип старого дерева. Стіни затремтіли. Пил здійнявся в повітря густою завісою.

Здавалося, ще одна мить і щось ось-ось станеться, вийде з темряви, те що терпляче чекало дуже багато років.

Євгенія різко розплющила очі. Її груди жадібно ловили повітря, а серце шалено калатало.

У кімнаті панувала абсолютна тиша, чутно було тільки електронний годинник на тумбі, що показував 02:17.

За вікном стояла глибока ніч, між сном та реальністю ще тримала ця мить і їй здалося, що крізь темне скло хтось дивиться просто на неї, але коли вона кліпнула, то уже нікого не було, мерехтів місяць, який ховався за важкими хмарами.