2.2

Архів уже майже спорожнів.

За високими вікнами починався дощ. Краплі повільно стікали старими шибками, розмиваючи обриси міста. Євгенія сиділа над розкладеними газетами, коли почула знайомий голос.

— Ти досі тут?

Владислав стояв, спершись плечем об дерев'яну шафу. На ньому був темно-сірий светр із закоченими рукавами, а в руках тримав дві паперові склянки кави.

— Знаю, що ти забуваєш їсти, коли щось досліджуєш.

Він поставив одну перед нею.

— Дякую.

Владислав був на кілька років старший. Працював в архіві вже понад десять років і знав його краще, ніж власну квартиру. Для більшості людей це були просто стоси старого паперу. Для нього, це жива історія.

Він уважно подивився на вирізки газет.

— Воронні... цікаво.

Євгенія підняла очі.

— Ти чув про них?

Владислав не відповів одразу, лише повільно сів навпроти.

— Чув трохи.

— Наскільки багато, що може мені бути корисним?

— Можу сказати тільки те, що не хотілось їх досліджувати. 

— Це якась дивна відповідь для архівіста.

— Але вона правдива за для твоєї безпеки.

Кілька секунд між ними панувала тиша. Євгенія дістала загадковий лист, Владислав уважно подивився на чорний силует ворона та обличчя ледь помітно змінилося.

— Де ти це взяла?

— Прийшов поштою, навіть кур'єра видно не було.

— Коли таке сталось?

— Учора.

Він більше не торкався листа, але погляд зробився допитливим.

— Владислав... що сталось?

— Мені не подобається цей папір. Він занадто добре зберігся.

Євгенія насупилася.

— Невже ти серйозно?

Він мовчки дістав лупу і повільно провів нею по краю аркуша.

— Подивись уважніше.

Вона нахилилася і по краю паперу проступали ледь помітні волокна.

— Це не сучасний папір, — тихо сказав Владислав. — Його виготовляли вручну, такий перестали використовувати дуже давно.

— Але ж це може бути стилізація.

— Може, а можливо і ні.

Євгенія помітила, що він уже не дивиться на лист, а натомість дивиться у вікно.

— Ти щось приховуєш.

— Архівісти не приховують, ми не все показуємо.

Вона відклала ручку.

— Поясни будь ласка, що ти зараз кажеш.

Владислав важко видихнув.

— За кожним архівом існує фонд, до якого немає відкритого доступу.

— Засекречені документи?

— Ні. — Він усміхнувся. — Такі, які офіційно... не становлять історичної цінності.

— Звучить як погана відмовка.

— Так і є. — Він підвівся. — Зачекай тут.

Через кілька хвилин Владислав повернувся та у руках він тримав тонку чорну папку. На ній не було назви і номера. Він поклав її перед Євгенією.

— Я зараз дуже порушую правила.

— Що всередині?

— Те, чого не повинно існувати.

Вона повільно відкрила папку, а всередині лежали фотографії. Цього разу не газетні, а поліцейські.

На першій виднілись старі ворота маєтку, на другій - сліди босих ніг. Вони були дитячими і вели... не від будинку, а до нього.

— Це після різанини? —  запитала вона.

Владислав кивнув.

— Поліція пояснила їх?

— Написали, що сліди могли залишити діти із сусіднього села.

— А ти?

Він мовчав. Євгенія перегорнула наступну фотографію. На старому дереві біля входу було вирізано десятки однакових символів: Ворон, сім рисок і коло.

— Що це означає?

— Не знаю.

— Брехня.

Владислав гірко посміхнувся.

— Добре. Не знаю напевно, але ці символи зустрічаються в усіх справах. У 1991 році... 1998, 2005, 2012 та у 2019. Поліція щоразу фотографувала їх і вони дивним чином зникали до наступного огляду місця події.

Євгенія незнала, що сказати та Владислав уважно спостерігав за нею.

— Скажи чесно... Чому тебе це так цікавить?

Вона довго вагалася, потім поклала перед ним заповіт і загадковий лист. Владислав прочитав перші рядки та обличчя різко зблідло.

— Ти... успадкувала маєток?

— Так.

— Ні. — Він різко підвівся.

— Що?

— Ти туди не поїдеш.