1.4

Непомітно за розмовами надворі почало сутеніти. Літнє сонце повільно ховалося за дахами старих будинків, залишаючи після себе тепле помаранчеве світло, що відбивалося у вікнах кав'ярні. Катя першою поглянула на годинник і театрально зітхнула.

— Все, дівонько, моя перерва закінчилася. Якщо ще хоч хвилину просиджу тут, начальниця особисто виставить мене за двері.

Допивши швидко каву, підхопила сумочку й міцно обійняла Євгенію.

— Я дуже рада, що ти повернулася, та навіть не думай знову зникнути на пів року. Ми вже занадто дорослі, щоб дружити через повідомлення.

— Обіцяю, — усміхнулася Євгенія.

— Якщо в тому маєтку знайдеш привида красивого графа, обов'язково телефонуй. Я приїду знайомитися.

— Катю... ти нестерпна. Люблю тебе!

— І я тебе. Але ж... раптом він самотній, колл мі бейба!

Обидві розсміялися, такий сміх був потрібний Євгенії. Просто та щиро без підтексту. Катя ще раз махнула рукою й поспішила до виходу.

— Не засиджуйтеся! — крикнула вона вже від дверей, кинувши хитрий погляд то на брата, то на подругу. — І не сваріться.

Дверний дзвіночок тихенько дзенькнув, і за мить вона розчинилася в натовпі перехожих.

Запала тиша, що свідчит тільки про те, що люди давно знають одне одного. Всеволод повільно крутив у руках чашку з давно холодною кавою.

— Знаєш... — нарешті промовив він. — Я дуже скучив за тобою.

Євгенія підняла очі та  у його голосі не було ані пафосу, ані флірту. Спокійна, трохи сумна щирість.

— Ми ж майже не бачилися після школи.

— Тому й скучив.

Вона мимоволі всміхнулася.

— Пам'ятаєш, як ти весь час лазила за нами?

— Це неправда... це ви постійно траплялись мені на шляху!

— Правда-правда.

— Але ж потім, ви брали мене із собою.

— Ти б однаково знаходила нас.

Євгенія тихо засміялася та перед очима одна за одною спливали картини дитинства.

Палке літо, розпечений пісок біля річки, старий дерев'яний міст, з якого вони стрибали у воду, хоча дорослі суворо забороняли.

Всеволод будував із дощок і мотузок халабуди в лісі й урочисто оголошував їх "таємним штабом". Катя приносила ковдри й печиво, а маленька Євгенія тягнула старі книжки, бо була переконана, що в кожному справжньому штабі має бути бібліотека. Завжди була дивиною і Всеволод це пам'ятав.

— Ти єдина дитина, яка замість гри в хованки шукала старі надписи на каменях.

— Мені було цікаво. Ми проводили цілі розлідування, малі записи та кожен мав важливу місію.

— Тобі все було цікаво, і нам теж все подобалось... з тобою все якось по-іншому.

Він усміхнувся.

— Пригадуєш старий млин?

Євгенія кивнула.

— Ти тоді годину не хотіла виходити звідти, бо знайшла на стіні якісь подряпані символи.

— А ти сказав, що це карта до скарбу.

— Я вигадав це, щоб ти перестала плакати.

Вона здивовано глянула на нього.

— Серйозно?

— Звісно, але ж ніякого скарбу там не було.

Вони обоє засміялися та усмішка Всеволода швидко згасла і став серйозним.

— Женю... той маєток. Мені не подобається, що ти поїдеш туди сама.

Вона відразу зрозуміла, про який саме він говорить.

— Що з ним? Ти ж його навіть не бачив.

— Бачив.

Вона здивовано насупилася.

— Кілька років тому мене запросили оглянути його, все було стандартна процедура. Хотіли оцінити, чи можна почати реставрацію.

— І що ж тебе там насторожило?

Всеволод надовго замовк.

— Дивне місце, кажу тобі.

— У якому сенсі?

Він повільно потер долонею потилицю, ніби досі не міг знайти правильних слів.

— Я працював у старих фортецях, костелах, покинутих лікарнях, навіть у будинках після пожеж, але ніде не почувався так...

Він запнувся.

— ...ніби сам будинок уважно за мною спостерігає.

Євгенія мовчала.

— Це звучить безглуздо, знаю і я не забобонний. Завжди знаходжу логічне пояснення та там... усе ніби трохи неправильне.

— Неправильне?

— Кімнати здавалися більшими всередині, ніж зовні і у деяких коридорах зникав звук кроків, компас кілька разів починав показувати різні сторони світу та було постійне відчуття, що хтось стоїть за спиною.

Він подивився їй просто у вічі.

— Я не хочу тебе лякати... просто повір мені, я теж шукаю логіку і тому всьому... я просто прошу... дозволь мені поїхати з тобою. Перш ніж ти підпишеш усі документи й остаточно вступиш у право власності, ми разом оглянемо маєток. Повір, мені буде спокійніше.