1.3

Аркуші документів лежали перед Євгенією, але слова вже давно перестали складатися в речення. Машинально перегортала сторінки, хоча думками була далеко від нотаріальної контори, старого архіву й загадкового листа. Їй було потрібно почути когось, хто не дивитиметься на неї, ніби вона повільно втрачає здоровий глузд.

Вона відкрила телефон і написала три слова:

"Кавку будеш сьогодні?"

Відповідь прилетіла менш ніж за хвилину.

"Через двадцять хвилин. Наше місце ❤️"

Євгенія всміхнулася. Добре, що Катя ніколи не змінювалася. Невелика кав'ярня біля річки була їхнім прихистком ще зі шкільних років. Тут вони готувалися до іспитів, сперечалися через хлопців, святкували вступ до університету й ділилися найпотаємнішими страхами.

Катя сиділа біля панорамного вікна, нетерпляче помішуючи ложечкою капучино. І це повна протилежність Євгенії. Дівчина надто яскрава та емоційна. Якщо Євгенія спершу думала, а потім говорила, то Катя спершу говорила, а вже потім думала, чи варто було.

Побачивши подругу, вона одразу підвелася й міцно обійняла її.

— Нарешті! Я вже подумала, що ти втекла в іншу країну зі своїми дипломами.

— Ще ні, але хід твоїх думок мені пободобається!

— Правильно, бо хто тоді буде аналізувати, чому я втретє закохалася не в того чоловіка?

Євгенія щиро засміялася, це те, що їй зараз і бракувало. Чогось звичайного без загадок, старих маєтків чи листів без адреси.

Вони говорили про університет, роботу, плани на літо, згадували кумедні історії зі студентських років. Катя уважно слухала, коли Євгенія коротко розповіла про спадщину.

— То ти серйозно успадкувала цілий маєток? Це ж мрія!

— Поки що це більше схоже на глобальну сімейну проблему.

— Ну знаєш... якщо там знайдеться хоча б одна золота картина або скриня зі скарбами, то я готова стати твоєю особистою помічницею.

— Там, скоріше, знайдеться пил, миші й дах, який протікає. Тому не фантазуй, а будь раціональною!

— Не руйнуй мої фантазії... я вже бачу ваші сімейні коштовності біля старого дуба...

Катя зробила ковток кави й раптом уважно подивилася на подругу.

— Женю...

— М-м?

— Ти виглядаєш так, мов щось недоговорюєш.

Євгенія вагалася. Розповідати про лист чи ні? І тут над їхнім столиком почувся знайомий чоловічий голос.

— Я так і знав, що знайду вас тут милі дівчатка.

Обидві одночасно підняли голови та до них ішов високий чоловік у темно-синій сорочці із засуканими рукавами. Засмагла шкіра, трохи скуйовджене темно-русяве волосся й спокійний погляд сірих очей, у яких читалася звичка більше спостерігати, ніж говорити. Всеволод, старший брат Каті.

У дитинстві він був для них майже героєм. Будував халабуди в лісі, вчив кататися на велосипеді, витягав із усіх можливих пригод і щоразу повторював: "Головне, тут без паніки!".

Минуло багато років, хлопчик виріс і тепер перед Євгенією стояв упевнений у собі чоловік років тридцяти, який працював інженером-реставратором старовинних будівель. Його часто запрошували оцінювати історичні споруди, адже він умів бачити щось більше: тріщини, приховані кімнати, перебудови різних епох.

— Привіт, Женю.

— Привіт, Всеволод. Давно не бачились.

Вона сама здивувалася, чому раптом розгубилася. Всеволод усміхнувся.

— Катя сказала телефоном, що ти успадкувала якийсь старий маєток.

— Уже встигла всім розповісти?

— Я сидів поруч, — безневинно відповів він.

Катя лише фиркнула.

— Не перебільшуй, тільки сказала, що моя найкраща подруга тепер майже княгиня.

Всеволод сів поруч і, трохи нахилившись уперед, запитав уже зовсім іншим тоном:

— Як називається маєток?

— Воронних.

На мить його усмішка зникла, лиш на секунду та Євгенія це помітила.

— Чому ти так подивився? — насторожено спитала вона.

Всеволод перевів погляд у вікно, зважуючи чи варто відповідати.

— Бо я вже чув про нього.

— Звідки?

Він помовчав.

— Мені здається... нам варто поговорити, але не тут.

Дякую, відпочила та відчуття проблем не полишало Євгенію і вона зрозуміла, що загадковий лист був тільки початком її довгого та непередбачуваного шляху.