1.2

Першою думкою було звернутися до поліції. Другою, це ж викинути лист у смітник. Жодну з них Євгенія не здійснила.

Психологія навчила її простому правилу: людина рідко робить щось без причини. Якщо хтось доклав стільки зусиль, щоб знайти її, знав її справжнє родове прізвище, а головне хто написав листа від руки каліграфічним почерком, то це точно не був чийсь безглуздий жарт.

Вона ще раз уважно розгорнула аркуш. Папір був щільним, трохи пожовклим, але зовсім не крихким. Його поверхня нагадувала старовинний пергамент, хоча збереглася надто добре для свого віку. Євгенія провела пальцями по чорнилу і нема розводів чи випадкової плями, кожна літера була виведена з такою точністю, ніби автор писав не повідомлення, а церковний рукопис.

— Дивно... — видихнула вона.

Найбільше її зацікавив не зміст, а почерк. В університеті вона факультативно вивчала основи графології. Не як спосіб "читати душу людини", а як допоміжний інструмент аналізу особистості. Почерк міг розповісти про вік, темперамент, рівень самоконтролю, навіть про звички автора.

Цей почерк був... занадто правильним. Так уже майже не писали і тут у пам'яті спливло ім'я.

— Максим...

Максим Левченко. Її колишній одногрупник, а тепер молодший архівіст обласного державного архіву. Після університету він захопився історією родів, старими документами й міг годинами розповідати про чорнила XVIII століття так, ніби це був детектив.

Євгенія написала коротке повідомлення.

"Маєш сьогодні час? Потрібна дивна послуга."

Відповідь прийшла майже миттєво.

"Якщо знову знайшла старий щоденник із привидами, то приїжджай."

Архів зустрів її знайомим запахом пилу, старого паперу й дерев'яних шаф. Максим уже чекав за великим столом.

— Судячи з твого обличчя, це або закоханість, або загадка.

— Друге.

Вона мовчки простягнула лист, кілька хвилин уважно розглядав його крізь збільшувальне скло.

— Цікаво...

— Що саме?

— Це не сучасний каліграфічний шрифт. Так учили писати років сто тому... або дуже добре його наслідували.

— Звідки він у тебе? — він підняв на неї погляд.

— Не знаю.

Вона трішки помовчавши, поставила наступне запитання.

— Максим... у вас випадково не залишилося якихось документів із підписом моєї бабусі?

— Жоржини?

Вона здивовано кивнула.

— Є кілька копій. Після її смерті частину документів передали до архіву разом із матеріалами про маєток Воронних.

За кілька хвилин перед ними лежали пожовклі сторінки: листування, нотатки, старі земельні акти.

Євгенія поклала поряд анонімний лист і почерки були різними, але... у них було щось спільне, якийсь незвичний нахил літери "Я" і манера писати довгі горизонтальні риски та ідеальна відстань між словами.

Максим насупився.

— Автор цього листа або навчався в тієї самої людини, що й твоя бабуся... або...

— Або?

— Він дуже довго тренувався наслідувати її почерк.

...

Виходячи з архіву, Євгенія вже знала, куди піде далі. До нотаріуса, потрібно було нарешті з'ясувати, чому бабуся, яка майже ніколи не говорила про минуле, раптом залишила їй у спадок маєток, про існування якого вона навіть не здогадувалася. Нотаріальна контора розташовувалася в старій австрійській будівлі в центрі міста. Нотаріус, сивочолий чоловік років шістдесяти, мовчки переглянув її паспорт і дістав із сейфа товсту теку.

— Пані Євгеніє Воронна...

Вона машинально хотіла виправити його та він продовжив:

— Саме Воронна, так записано в заповіті.

Він поклав перед нею документ.

"Я, Жоржина Воронна, перебуваючи при здоровому глузді та твердій пам'яті, заповідаю родовий маєток Воронних своїй онуці моїй Євгенії..."

Руки Євгенії мимоволі затремтіли, а нижче лежав ще один, окремо запечатаний конверт.

— А це? — розгублено запитала вона.

Нотаріус подивився на нього так, мов бачив уперше.

— Дивно... Його дозволено передати лише після того, як ви офіційно вступите у право спадщини. Такою була остання воля вашої бабусі.

На сургучевій печатці чорнів знайомий силует ворона такий самий, як на анонімному листі. За весь день Євгенія відчула не цікавість, а страх. Мороз по шкірі легко пробігся підіймаючи кожну дрібну волосинку вгору, бо це вже не було збігом.