Розділ 1. Воронна

Сто років потому світ змінився до невпізнання.

Кінні екіпажі поступилися місцем автомобілям, свічки тепер замінили холодний екрани гаджетів, а людські таємниці давно оселилися не в сімейних щоденниках, а в хмарних сховищах.

Здавалося, містика більше не має місця у світі, де будь-яку відповідь можна знайти за кілька секунд у пошуковику.

Але... але старі будинки не поспішали жити в ногу з часом терпляче чекаючи.

___

Євгенії було двадцять чотири.

Вона щойно закінчила університет із відзнакою й мала перед собою життя, розписане мало не по хвилинах. День наповнений співбесідами, десятки надісланих резюме, кава нашвидкуруч і нескінченні повідомлення від однокурсників, які вже встигли знайти роботу. Увечері можливість дати собі паузу: серіал фоном, книжка перед сном і думки про те, що доросле життя виявилося зовсім не таким, як вона уявляла.

Майже кожної ночі мучили її дивні сни. Зверталась до різих спеціалістів, та говорили різне: емоційне перевантаження, стрес, безсонні ночі і ще купа дурних заключень. Вони приходили ще з дитинства.

Пам'ятались старі сходи, холодний камінь під босими ногами, жіночий спів, який лунав десь за стінами та чорний ворон, що щоразу сідав на підвіконня, який дивився просто їй в очі. Прокидаючись, майже нічого не пам'ятала. Переслідувало таке дивне відчуття, мов десь існує місце, яке знає мене значно краще, ніж я себе. Євгенія давно навчилася не звертати на це уваги так само, як навчилася не ставити матері зайвих запитань про бабусю Жоржину.

У їхній родині її ім'я вимовляли рідко це те, що давно мало залишитися в минулому.

Євгенія не була тією людиною, яку можна зрозуміти за перші п'ять хвилин знайомства. Здавалася холодною, бо майже не говорила про себе. Насправді ж просто більше любила слухати, ніж розповідати. Цікавило не що говорить людина, а чому вона говорить саме так.

Ще в дитинстві помічала дрібниці, повз які проходили інші. То продавчиня нервово торкається каблучки, коли бреше. Незнайоме подружжя мовчить одне з одним довше, ніж це буває у щасливих людей. Людина посміхається губами, але не очима. Любов до спостерігання і дивувало, наскільки люди складніші за власні слова.

Тому після школи вона без вагань вступила на факультет психології. Поки однокурсники вчилися складати тести й працювати з методиками, Євгенію цікавило зовсім інше. Вона годинами сиділа в бібліотеці, читаючи праці Карла Юнга про архетипи, занотовувала думки Віктора Франкла про сенс життя, вивчала праці Ірвіна Ялома про страх смерті й людську самотність. Особливо захоплювала тема пам'яті:

"Що робить нас собою? Чому мозок здатний витісняти найболючіші події? Чи можна забути людину настільки, ніби її ніколи не існувало? І навпаки... чому деякі місця ми пам'ятаємо, хоча ніколи там не були?"

Про це вона досдіджувала і зробила темою дипломної роботи. Феномен хибних спогадів - випадків, коли люди щиро переконані, що пережили подію, якої насправді не було. Євгенія вивчала, як страх, навіювання, дитячі травми й родинні легенди здатні створювати в людській пам'яті картини, реальніші за справжні спогади.

Її робота отримала найвищу оцінку. Викладачі пророкували їй блискучу кар'єру науковиці, але Євгенія не була впевнена, що хоче все життя провести серед академічних статей і їй більше подобалося спостерігати за людьми у звичайному житті.

Могла годинами сидіти в кав'ярні з книжкою, майже не читаючи її. Натомість уважно стежила за відвідувачами, придумувала їхні історії, намагалася зрозуміти, хто з них: закоханий, самотній, бреше співрозмовнику, а хто бреше самому собі.

Це було схоже на гру і майже ніколи не помилялася. Вона не любила галасливих компаній, не переносила поверхневих розмов про погоду, знижки чи чужі плітки. Її друзі жартували, що поруч із нею страшно мовчати, бо вона все одно зрозуміє, про що ти думаєш.

Їй було складно будувати стосунки, надто швидко помічала фальш, відчувала страх і часто намагалася врятувати тих, хто цього навіть не просив.

Попри свою професію, вона залишалася дивовижною скептикинею.

Гороскопи викликали у неї посмішку, ворожок вона вважала вправними психологинями та будь-яке "диво" спершу намагалася пояснити логікою.

Існували речі, які не вписувалися в жоден психологічний підручник і такі місця, де пам'ять жила окремо від людини. Незабаром Євгенія мала опинитися саме в такому місці там, де всі її знання про людську свідомість перестануть працювати. І найбільшим експериментом стане вона сама.

Того ранку все починалося звичайно.

За вікном шумів липневий дощ, на кухні вистигала кава, телефон раз по раз сповіщав про нові вакансії. Рівно о дев'ятій у двері подзвонили та на порозі нікого не було. Виднівся старий кремовий конверт, перев'язаний тонкою чорною стрічкою без марки. Не було адреси відправника та ім'я було написано чорнилом багато років тому.

"Євгенії Воронній".

Пальці мимоволі здригнулися. Це прізвище майже ніхто не використовував, для всіх вона була Євгенією Олексіївною. Тільки бабуся колись називала її так - Воронна.Чи це мало якесь значення?

Євгенія повільно розірвала печатку. Всередині лежав лише один аркуш. Не було дати чи підпису, лише кілька рівних рядків, виведених каліграфічним почерком: