Пролог

П'ятдесят років... половина людського життя... достатньо, щоб навчитися мовчати та мало, щоб забути.

Я багато разів брала до рук перо, але щоразу ховала чистий аркуш назад до шухляди. Одні таємниці здаються небезпечними тому, що люди про них говорять. Інші ж стають небезпечними тоді, коли про них мовчать.

Наша історія належить до зовсім іншого. Якби мені хтось у молодості сказав, що цілий рід може загинути не від війни, не від голоду і не від хвороби, а від власного дому... я б лише гірко всміхнулася. Тепер не до сміху.

Коли я була дитиною, старі люди ще пам'ятали князя Воронного. Не його самого, звісно, а історії про нього. Їх переказували зимовими вечорами, коли за вікнами вив вовк, а в печі потріскували дрова. Діти тулилися ближче до матерів, а старі завжди говорили тихіше, коли вимовляли назву маєтку.

Кажуть, князь був справедливим та жорстким чоловіком. Тут можна говорити більше про повагу, ніж любов.

Історія маєтку Воронних почалася задовго до того, як на картах з'явилася назва маленького закарпатського села. Навіть рідні доньки рідко бачили усмішку на його обличчі.

Та попри холодність, князь любив своїх дітей однаково. Мав трьох донечок від трьох різних жінок: Клавдію, Орисю, Жоржину. Імена матерів майже стерлися з пам'яті людей. Їх не згадували за вечерею, не писали про них у літописах, а в довгих коридорах маєтку не висів жоден жіночий портрет. Про це нагадували порожні місця на стінах, що колись там щось було.

Усі троє жінок померли незабаром після народження своїх дітей. Чи то через тяжкі пологи, можливо через хворобу або щось інше... та ніхто вже не знав.

Деколи про це згадувала стара прислуга, а саме про останню князеву дружину. Перед смертю вона довго кричала слова, яких ніхто не наважувався повторити вголос. Говорили, що то було прокляття. Але дивна річ таки, уже за кілька місяців люди не могли пригадати ні її обличчя, ні голосу, ні навіть того, звідки вона походила. Щось наполегливо забрало пам'ять про неї. Маєток? Це не відомо.

Князь не мав синів. Дивувало... але доля знає краще: одні казали що це прокляття, інші - оплата за борг перед жінками. Але сам рід давно змирився зі своєю долею.

...

Минали роки, маєток жив власним життям. Тріщали балки, скрипіли сходи, годинник у великій залі щодня відміряв один і той самий час, хоча його ніхто не заводив.

А потім почалося. Спочатку захворіла Клавдія, зібрались найкращі лікарі і безпорадно розводили руками. Запалення легень повільно стискало її груди, забираючи подих день за днем та перед смертю вона повторювала лише одну фразу:

— Вона стоїть біля мого ліжка...

У кімнаті нікого звісно не було. Минуло сім років, тут Орися впала з коня під час полювання. Постріл, який мав влучити в зайця, дивним чином змінив траєкторію... куля пробила дівчині серце. Мисливці клялися, що такого не могло статися, але сталося.

Ще сім років... князь почав бачити доньо: уві сні, у дзеркалах, перед вогнем каміна. Вони мовчали, але цей погляд. Одного ранку його знайшли під балконом, лікар записав у книзі: "нещасний випадок". Люди ж казали простіше: маєток забрав і його.

Жоржина залишилася сама. Остання Воронна, вона не вийшла заміж, не покинула дім і не дозволила йому померти.

Ночами вона палила свічками всі вікна маєтку, проводила дивні обряди, збирала стародавні книги, писала символи на підлозі й благала когось повернути силу їхньому роду.

Минали роки. Одного зимового ранку під воротами знайшли немовля - хлопчика. На шиї висів лише срібний медальйон із вигравіруваним іменем: Олекса. Жоржина прийняла це як знак, ніхто не знав, ким він був та саме він став наступним спадкоємцем.

Згодом у нього народилася донька Євгенія. Кажуть, кожне прокляття має свій термін, а таємниця свій час. Сто років потому стіни маєтку знову почали прокидатися. У коридорах з'явилися кроки, дзеркалах дивні відображення, а старий годинник уперше за багато десятиліть пробив опівніч.