Глава 6. Заради тиші

Фрагмент із «Пісні про останній вечір Рі Кормака»

І підняв він Cláirseach na Síochána,
і тиша впала — холодна, як лід.

І вдарив по струнах — і полк людський
ліг без крику під мурами вмить.

І вдарив по струнах — і меч у долоні
став важчий за клятву і рід.

 «Ще раз, — сказав король, — ще раз для миру»,
та спис знайшов його раніше, ніж він струну.

І не судилось другій пісні прозвучати,
бо кров заглушила звук.

І сказали старі: тричі судилося арфі лунати —
двічі проти Народу Коріння
і лише раз — проти тих, хто понівечив ліс.

Із записок філіда Муйредаха

"Історія магічних артефактів Тір-на-Дара"

«Cláirseach na Síochána — Арфа Миру.

Назва іронічна. За всю свою історію вона не принесла миру

 жодного разу, адже її створили не для перемоги.

Її створили, щоб вороги перестали боротися.

І не уточнили — за що».

Сільван йшов до келії повільно, ноги ледве тримали. П’ять днів — або шість? — він збивався з рахунку — без повноцінного сну, тільки короткі забуття між компресами та відварами. Тіло вимагало спочинку так наполегливо, що він майже не відчував холоду вечірнього повітря.

Скелі Кріох-Дара темніли в присмерку, кам'яні стіни келій виглядали майже чорними на тлі неба, що згасало.

І раптом він побачив її.

Сках сиділа на порозі їхньої келії.

Не лежала. Не спиралася на стіну. Сиділа — спина пряма, хоча плечі все ще трохи зсутулені від слабкості.

Він зупинився, не вірячи.

Вона була худою — занадто худою, обличчя загострилося, вилиці виступали різко. Сорочка, що раніше облягала плечі, тепер звисала мішком.

Але вона сиділа. Сама. Без підтримки.

Біля неї, на камені, сидів крук. Великий, чорний, з дзьобом, що виблискував у слабкому світлі. Мавка тримала в руці щось маленьке — шматок хліба або м'яса — і простягала птаху. Крук нахилив голову, взяв їжу делікатно, наче розумів, що рука, що годує, ще крихка.

Друїд зробив крок ближче. Ще один.

Крук повернув голову до нього — різко, пильно. Чорні очі сфокусувалися на Сільвані з тією увагою, що була надто розумною для птаха.

Сках не повернула голови. Але усмішка торкнулася куточка її губ — ледь помітно, наче вона знала, що він там, ще до того, як він з'явився.

— Чому ти не пішов до свого дерева, Duilleag Reubte? — запитала вона тихо.

Голос був слабким, хрипким, але свідомим. Без марення. Без жару.

Сільван завмер. Раніше вона вимовляла це з іронією, з легким презирством навіть. Тепер — інакше. М'якше. Майже ніжно. Наче це було не прізвисько, а ім'я.

Він подивився на себе. Сорочка брудна, в плямах від чорного слизу та відварів, заскорузла від поту. Руки тремтять від втоми. Волосся не мите та злиплося. Обличчя — він не бачив свого відображення днями, але був впевнений, що шкіра обтягнула кістки, а під очима залягли тіні.

Він виглядав не краще, ніж вона.

— Бо листя іноді падає туди, де воно найпотрібніше, — сказав він нарешті, голос тихий, втомлений. — Щоб зігріти коріння.

Сках нарешті повернула голову до нього. Повільно. Її рухи втратили колишню котячу грацію, але вочевидь були більш впевненими ніж ще день тому.

Вона дивилася на нього очима крука — він бачив, як птах не відводив погляду, як його очі рухалися слідом за кожним жестом Сільвана. Через крука вона бачила його так, як ніколи не могла сама: кольори, форми, деталі.

— Зігріти коріння, — повторила вона, наче смакуючи слова. — Філософія друїда.

Крук каркнув — коротко, різко. Сільван здригнувся мимовільно. Птах нахилив голову, дивлячись на нього ще пильніше.

— Він не любить, коли я розмовляю з кимось, кого він не знає, — пояснила Сках. — Думає, що охороняє мене.

— Він має рацію, — сказав Сільван. — Хтось має.

Вона не відповіла одразу. Простягнула руку — повільно, обережно — і крук переступив на її зап'ястя. Важкий, великий, але вона тримала його без видимих зусиль.

— Іди сюди, — сказала вона нарешті.

Сільван підійшов. Сів поруч на порозі, залишаючи між ними достатньо місця, щоб не доторкнутися випадково.

Крук повернув голову, дивлячись на нього збоку. Один чорний очей, нерухомий, пронизливий.

— Він бачить тебе, — тихо сказала Сках. — Бачить, що ти виснажений. Що тремтиш. Що ледве стоїш на ногах.

— Розумний птах, — пробурмотів Сільван.

— Так. — Пауза. — Він також бачить, що ти не пішов. Хоча міг. Хоча мав.

Сільван не знав, що відповісти. Просто сидів, дивлячись на скелі навпроти, на темне небо над ущелиною.