Глава 3. Не з цього лісу

Приказка лісових ельфів:

"Якщо ти заблукав у своєму ж лісі — значить, це не твій ліс. Ти або частина коріння, або частина перегною. Третього не передбачено"

З Декларації про інтеграцію,

Рік 440 від Першої Усталеної Магічної Матриці

«Ельфи Республіки користуються всіма правами громадян»

З Кодексу цивільних станів Вільної Республіки Тарсенія

«Ім’я громадянина є власністю Республіки. Будь-яке використання занадто поетичних або ельфійських імен без спеціального дозволу Департаменту Культурної Асиміляції карається штрафом…»

Сільван ледь поспівав за Сках. Вона пересувалася лісом зовсім не так, як солдати — не йшла протоптаними стежками, а швидким кроком, майже бігом просувалася навпростець, оминаючи дерева та кущі, перестрибуючи повалені стовбури, приховані в траві ями та корені. Мавка рухалася так, нібито була нематеріальною істотою: під її ногами не хрустіли гілки, рослини не чіпляли її за одяг, навіть павутиння, крізь яке вона проходила, якимось дивом залишалося цілим.

Молодий ельф, що поспішав за воїтелькою, шумів більше за ведмедя. Час від часу він вимушений був зупинитися поправити окуляри, бо без них майже не бачив, і дуже боявся їх загубити. Окуляри були залиті потом – свіжим та вже засохлим, і зараз, вірогідно лише ускладнювали огляд, однак зупинитися та протерти їх Сільван не міг, оскільки боявся відстати від Сках. Скаржитися сліпій мавці на проблеми з окулярами та зізнаватися їй у своїй залежності від них друїд, із зрозумілих причин теж не хотів.

А ще він дуже хотів пити. Сільван відчув спрагу ще перед тим, як вони знайшли записку Сках. Тоді він не попив, бо всі надто поспішали, і він не хотів зайвий раз дратувати військових. Тепер же про те, щоб ризикнути роздратувати мавку, не могло бути й мови: Сільван усе ще був надто наляканий сценами вбивства та поранення республіканців із його супроводу.

Час від часу, коли він відставав — або їй здавалося, що відстає — вона в півоберта поверталася й кидала через плече:

— Greas ort, a shlaodaire!

Юний друїд не розумів останнього слова, але здогадувався, що це щось нехороше. Версія койлі, якою розмовляла Сках, найбільше нагадувала шерех опалого листя, а його власне володіння ельфійською мовою ніколи не було навіть віддалено наближеним до досконалого.

Коли ельф змушено зупинявся перепочити, опершись об стовбур дерева, мавка квапила його:

— Na stad! Greas ort!

Але ця гонка не могла тривати вічно – врешті решт Сільван перечепився й упав, а коли підвівся, розлючена ельфійка якимось дивом була вже поруч.

— Cò thusa? — зі злістю запитала вона.

«Хто ти такий?»

Він очікував цього питання, але під час цього бігу пересіченою місцевістю в нього не було часу подумати над відповіддю. Тому він відхекався й відрекомендувався просто:

— Я Сільван Мак Келлах, лісовий ельф.

Нервувався — і тому відповів не ельфійською, і навіть не старою республіканською, а торговою говіркою. Меркантійською. Щойно усвідомив це, поспіхом додав койлі:

— Я погано знаю Teanga na Coille. Вибачте.

Хоча це й без того було очевидним.

— Chan eil thu à Muintir nan Freumhan, — вимовила вона ельфійською, повільно похитавши головою, а потім, зробивши паузу, продовжила чистою, бездоганною старою мовою Республіки, якою писали закони ще п’ятсот років тому. — Ти не належиш до Народу Коріння. Якщо хтось вдягається як республіканець, ходить як республіканець, говорить як республіканець, то це республіканець. Ти навіть пахнеш як кабінетний республіканець, що не знає лісу.

Сільван кліпнув очима, вражений її вимовою. Вона звучала правильніше, ніж у його професорів зі столиці.

— Лісовий ельф не може так погано пересуватися по лісу, ніби у нього замість ніг копита віслюка. — продовжувала мавка, крокуючи навколо нього, наче вовк навколо пораненої дичини. — Лісовий ельф не калічить Coillidh так, наче в нього в роті гаряча каша. Так з якого ж ти лісу, лісовий ельф? — у голосі Сках пролунало щось схоже на іронію. — У які хащі тебе занесла доля, що ти став таким... незграбним?

— Я з Тарсу... — видавив із себе Сільван, намагаючись не дивитися на  білі шрами, що заміняли їй очі. — Я виріс та працював у Великому Ботанічному саду.

Сках зупинилася так різко, ніби наштовхнулася на стіну. Вона повільно повернула голову в його бік, і Сільван побачив, як перекосився її рот біля шраму.

— З саду? — прошепотіла мавка, і це було страшніше за крик. — Відверто кажучи, коли твої друзі-республіканці називали тебе садівником, то я думала, що це якесь прізвисько. А тепер ти кажеш мені, що ти виріс у клітці, де кожна рослина має номер?

Ельф із зусиллям ковтнув. Це було нелегко, бо в роті пересохло, і ковтати йому було по великому рахунку нічого.

— Це огидно. Те, що ти кажеш — це образа для коріння. Поєднати прізвище Мак Келлах із цим нудотним, клішованим «Сільван»... — вона скривилася і з презирством плюнула йому прямо під ноги. — Назвати лісового ельфа «Сільваном» — це як назвати собаку «Гавком». Це не ім’я, це тавро, яке твої господарі поставили на тобі, щоб ти не забував, що ти їхня власність.