Глава 2. Не за правилами

З щоденника Тіта Варрона Клавдія,
укладача «Путівника по Республіці» (оновлене видання)

«Ми продовжуємо просуватися лісом Верідії. Хлопці сміються, але ніхто не заходить у тінь дубів далі, ніж на довжину списа. Вони називають це "місцевим колоритом", але я бачу, що вони не знімають обладунки навіть уві сні.

У лісі немає тиші. Там є щось, що не підписувало мирний договір. Щось, що досі вважає, ніби ми на війні.

І найгірше те, що воно, мабуть, має рацію».

ЗВІТ ВІЙСЬКОВОГО ПАТРУЛЯ № 47-В/12
18-й день Місяця Жнив, 640 р.

«Контакт із зазначеним об'єктом призводить до втрат без досягнення тактичних цілей. Поведінка не відповідає очікуваній моделі церемоніального протистояння».

Ліс не був тихим.

Сільван очікував тиші — тієї, про яку писали в книгах: урочистої, древньої, сповненої мудрості. Натомість ліс шумів. Листя шелестіло, гілки скрипіли, десь далеко кричав птах — різко, тривожно, наче попереджував когось.

Або про когось.

Загін ішов колоною. Попереду всіх, трохи збоку, ступав розвідник-лучник Луцій Трасс. Він ішов повільно, методично оглядаючи ліс. Не параноїдально, просто як людина, яка знає, що щось неминуче станеться, і єдине питання — коли саме. Трохи позаду — капрал Публій Валорен, мовчазний і напружений, як натягнута тятива. За ним — вісім важкоозброєних піхотинців, що брязкали обладунками з кожним кроком. Сільван крокував посередині, намагаючись не відставати й не заважати, відчуваючи себе дивно — наче його не супроводжували, а конвоювали як ув’язненого. Його шерстяний плащ раз по раз чіплявся за гілки, і він уже втретє подумки пошкодував, що не вдягнув щось практичніше.

Дорога була вузька, ледь помітна — радше натяк на дорогу, ніж справжній шлях. Вона тягнулася між деревами вузькою смугою витоптаної землі, де коріння виступало назовні, немов спеціально, щоб перевірити, хто тут іде й навіщо. З обох боків наступав ліс: дуби, ясени, густий підлісок. Сонце ледве пробивалося крізь полог, і світло падало плямами — рухомими, мінливими, наче хтось невидимий переставляв його з місця на місце.

Загін рухався щільно, без зайвих розмов. Ліс поглинав звук, залишаючи лише відчуття, що їх слухають.

— Все одно не розумію, — нарешті порушив тишу Луцій Трасс, не обертаючись. Він ішов трохи збоку, лук у руці, погляд ковзав по стовбурах і тінях. — Навіщо лізти в ліс зараз. Ми могли б зачекати.

Ніхто не відповів.

— Через пару днів буде «гра у прапорці», — продовжив він, так само рівно, наче міркував уголос. Не скаржачись, просто констатуючи факт. — Вийшли б усі разом. Сотня піхотинців. Латники, арбалетники, лучники… Музиканти. Прапори. Ми могли б рушити разом із ними. Дійти до спірного пагорба. Вивести нашого вухатого… садівника вперед та урочисто вручити його ельфам під розписку. Статистично, це збільшило б наші шанси на доживання до пенсії на вісімдесят відсотків.

Публій Валорен навіть не повернув голови. Він був зайнятий тим, що на ходу підтягував ремінець на лівому наплічнику, який, на його думку, видавав «неправильний» звук.

— Капрале? — Трасс не наполягав. Просто нагадував.

— Протоколом не передбачено, — відрізав Валорен.

— Протоколом? — лучник видав короткий сухий смішок. — Ви серйозно?

— Генерал-губернатор сказав чітко: у регламенті «гри» немає пункту про «передачу цивільних лісових ельфів із метрополії», — він говорив це так, ніби зачитував інструкцію з догляду за казенним спорядженням. Зробив паузу, потім нарешті впорався з ремінцем і продовжив. — Якщо ми притягнемо його на спірну територію, лісові можуть сприйняти це як провокацію. Або, що ще гірше, їм це сподобається. І наступного місяця вони зажадають, щоб ми знову привели їм ельфа-садівника в окулярах. А де ми візьмемо ще одного такого?

Загін рушив далі.

Сільван хотів щось сказати — можливо, заперечити, можливо, пояснити, що він не подарунок, який можна передавати на нейтральній території, — але в цей момент один із піхотинців, молодий, із рудуватою щетиною на підборідді, голосно буркнув:

— А чого нам мага не дали?

Інші солдати обернулися. Хтось хмикнув.

— Місія ж небезпечна, — продовжив молодий піхотинець, трохи голосніше, ніби шукав підтримки. — Ельфи стріляють. Ліс... ну, він такий. — Він невиразно махнув рукою в бік дерев. — А у нас жодного магічного захисту.

Трасс засміявся.

Це було несподівано. Не тому, що він засміявся — а тому, як він це зробив. Без радості. Без іронії. Просто — коротко, сухо, механічно. Як людина, яка згадала щось абсурдне і вирішила поділитися.

— Мага? — перепитав розвідник із щирою цікавістю. — Ти про Матія-Заїку?

Кілька солдатів тихо застогнали.

Молодий піхотинець моргнув.

— Ну... так. У нас же є маг у гарнізоні?

— Є, — підтвердив Трасс. — Він вербальний маг. Маг-оголошувач. — Він зробив паузу, наче давав цій інформації вмоститися у свідомості співрозмовника. — Вони для активації магічних процесів зобов'язані чітко вимовляти заклинання вголос. Чітко. Вголос.