Глава 1. Про реєстрацію ельфів, магію резолюцій і те, чому інколи краще бути садівником

ВИТЯГ ІЗ ПРОТОКОЛУ

ЕКСПЕРТНОЇ КОМІСІЇ № 774/А-12

Кафедра прикладної дендромантії Магічної Академії

Дата: 14-й день Місяця Сінокосу, 641 р.

Об’єкт: Патріарх Саду Першого Консулу (Дуб № 001-C).

Діагноз: Атрофія вторинних провідних шляхів через надлишкову магічну стабілізацію.

Терапевтична довідка: Жоден із зареєстрованих патентів Кафедри прикладної дендромантії не дає стійкої ремісії. Стан дерева оцінюється як стабільно погіршуваний.
Прогноз без втручання — негативний.

Резолюція: Офіційну терапію визнано неефективною. Рекомендовано звернутися до носіїв локальних знань, безпосередньо в ареалі походження виду (Тір-на-Дара), які досі практикують архаїчні методи».

Корабель прибув у Тір-на-Дара так, як зазвичай прибувають кораблі в місця, куди ніхто особливо не прагне: тихо, без фанфар і з таким виглядом, ніби й сам не впевнений, що зробив правильний вибір. Сільван Мак Келлах стояв на палубі й вперше за сім днів плавання не роздумував про те, чи може шлунок фізично покинути тіло через горло без попередження.

Ліс на березі, який проглядав крізь легкий туман, здавався суцільною зеленою стіною — без просвітів, без доріг, без натяків на те, що хтось колись узагалі думав туди заходити. Дерева були явно вищі, ніж у його ботанічному саду. Густіші. І, Сільван міг би заприсягтися, більш живі — не у такому сенсі, у якому живими є всі рослини, а як живим є, скажімо, кіт, який до того ж планує щось підозріле.

Вітер був солоний, різкий і пахнув морем так, як має пахнути море, коли воно не обтяжене доглянутими набережними та продавцями сувенірів. Мак Келлах вдихнув повітря й відчув щось дивне.

Не страх. Не захват. Потяг.

Наче хтось покликав його по імені, але беззвучно, і ще й забув додати, навіщо власне покликав.

— Дивіться! — вигукнув він, звертаючись до найближчого матроса. — Справжній Ліс! Первісна гармонія! Ви відчуваєте цей поклик природи?

Матрос поглянув на берег. Він відчував лише запах дьогтю, дешевого вина і канцелярії — специфічний аромат Остії-Нової, де папір гнив швидше, ніж продукти. — Я відчуваю, що в мене лівий чобіт протікає, пане ельфе, — похмуро відповів він. — А Ліс... він не кличе. Він просто чекає, поки ви зробите помилку.

Сільван раптом усвідомив, що стоїть занадто рівно.

Він відкашлявся, поправив окуляри, закинув рюкзак за плечі і зійшов на берег.

Порт Остія-Нова зустрів хлопця вогким туманом, запахом дьогтю і мовчазною обіцянкою ревматизму.

Ельфів у порту не було. Були численні докери, солдати в тьмяних обладунках, торговці з похмурими обличчями, і чиновники, чиє життя вимірювалося кількістю поставлених штампів. Люди, люди, люди. Жодного ельфа. Узагалі.

Це Сільван помітив одразу — і не тому, що шукав. Просто відсутність теж може кидатися в очі.

Він знав, що Остія-Нова це республіканський порт, але десь у глибині душі (тій частині, де живуть наївні очікування та віра в щасливі кінці) він припускав, що тут все ж таки будуть якісь ельфи. Хоча б один. Для симетрії.

Хлопець раптом відчув себе дивно — наче стояв не на своєму місці. Наче його розглядали. Не відкрито. Але він відчував погляди.

І тоді він зрозумів.

Для них він не "Сільван, друїд зі столиці".

Він просто ельф.

А ельфи тут були по той бік угоди.

Ще кілька поглядів ковзнули по ньому.

Один затримався.

Другий — повернувся.

Не ворожо. Радше… обережно. Так дивляться на людину, яка принесла до таверни екзотичну тварину і ще не пояснила, чи вона кусається.

Сільван ступив на набережну й раптом відчув, як дивно стояти на твердій землі після тижня на морі. Ноги робили вигляд, що ще на хвилях. Він зазирнув далі, за порт.

І там починався ліс.

Сільван не зміг би пояснити, що саме в ньому було не так. Він не тиснув, не загрожував, не виглядав ворожим.

Ліс не був тлом. Він був повноцінною стороною подій.

Старий. Щільний. Настільки живий, що навіть здалеку здавалося: він дивиться у відповідь.

— Стійте.

Голос був не грубий, але категоричний — як у людини, яка вже сто разів говорила це речення і встигла відпрацювати інтонацію до досконалості.

Біля трапу стояв чоловік років тридцяти, у потертій, але чистій уніформі митника. Не солдат у звичному сенсі, але людина з тією ж поставою. Формений плащ, значок Республіки, у руках — дощечка з папером. Обличчя ерудоване, трохи втомлене, з виразом людини, яка забагато знає для своєї посади, і яка бачила всі можливі варіанти «тимчасового відрядження». Обличчя людини, яка читає книжки, але ніколи не говорить про це вголос, бо немає з ким.

— Ім'я, — сказав він, не піднімаючи погляду.