Оповідання

Палац храму Великого Вогню підносився над містом, як безжалісний спостерігач, його чорні вежі різали темне небо. Арін стояла на балконі, спираючись руками в холодний камінь, пальці так міцно стискали його край, що шкіра на кісточках побіліла. Перед нею простягалася панорама полум’я: її рідне село, обвите язиками вогню, перетворювалося на попіл.

Її довге чорне волосся розвівалося на вітрі, мов крила ночі, а кілька неслухняних пасм прилипли до обличчя, змоченого сльозами. Обладунок, зроблений зі смуг темної шкіри, здавався одночасно захисним і занадто важким — він нагадував їй про те, ким вона була, і про все, що вона втратила. На плечах і грудях виднілися подряпини й плями сажі, які тепер здавалися символом її безсилля.

Вона була сильною, але зараз її вигляд розповідав про втому: під очима залягли темні кола, а губи тремтіли, коли вона намагалася стримати ридання. Її очі, зазвичай гострі, як леза, зараз були наповнені сльозами, які спотворювали обрис полум’я вдалині.

— Ти мусиш це зрозуміти, — тихо сказав Невіан, який стояв поруч. Його голос звучав спокійно, майже ніжно, хоча обличчя залишалося відстороненим. — Це необхідно. Вогонь очищує. Завдяки цьому жертвоприношенню війна закінчиться.

Він виглядав молодим, але на його обличчі вже проглядалася зрілість чоловіка, який занадто рано взяв на себе тягар рішень. Високі вилиці й різко окреслене підборіддя робили його вигляд суворим, навіть коли він говорив із м’якістю. Темне волосся, зібране на потилиці у скромний вузол, лишалося непорушним навіть у поривах вітру, тоді як його світла ряса, прикрашена золотистою вишивкою, здавалося, струмувала разом із полум’ям у долині.

Його очі, зазвичай спокійні, зараз світилися дивним блиском. Полум’я танцювало в них, мов живе, і Арін не могла зрозуміти, що саме вона бачила в цьому погляді: фанатичну віру чи глибоке, майже хворобливе захоплення. Його губи ледь помітно кривилися в усмішці, яка водночас лякала і заворожувала.

Він здавався людиною, яка стоїть на межі: між служінням і одержимістю, між надією на мир і задоволенням від руйнування. Щось у його поставі — надто прямій, надто впевненій — казало, що він уже вирішив, ким буде, навіть якщо сам цього ще не усвідомлював.

— Ти бачиш це, Арін? — його голос був тихий, майже ніжний. — Це очищення. Чистота, яка приходить лише через жертву.

Його рука торкнулася її плеча. Раніше цей жест приносив їй спокій, захищеність. Тепер же це було схоже на петлю, яка все тугіше затягувалася навколо її шиї. Його пальці ковзнули вниз, і вона відчула, як його дихання стало глибшим. Його увага до вогню здавалася майже інтимною, майже... грішною.

Полум’я відкидало тіні на його обличчя, роблячи його одночасно божественним і демонічним. Це було щось більше, ніж просто віра. Це була пристрасть.

— Подивися, — прошепотів він, його голос майже злився з тріском вогню. — Хіба це не прекрасно?

— Там моя сім’я, Невіане... — її голос був хрипким, зламаним. — Мати, брат, сестра... Вони навіть не знали, що це наближається.

Вона схилила голову, і сльози стекли їй на щоки. Але Невіан не відповів, не втішив її. Замість цього його погляд залишався прикутим до вогню, і його пальці міцніше стиснули її плече.

— Ми маємо бачити більше, ніж це, Арін, — сказав він. — Більше, ніж біль і втрату. Ми маємо бачити майбутнє. Ці полум’я — це шлях до миру.

Вона обернулася до нього, її очі палали гнівом і болем.

— Мир? Який мир, якщо він збудований на кістках невинних?!

Він на мить затримав погляд на ній, і в його очах промайнуло щось, що вона не змогла розгадати — смуток, розчарування чи, можливо, сумнів. Але потім він зробив те, чого вона не очікувала: швидким рухом охопив її і притягнув до себе.

За вікнами полум’я цілком охопило її село. Воно рухалося, наче жива істота, здираючи дахи будинків, злизуючи дерева і річку. Помаранчеве світло виливалося знизу в небо, зафарбовуючи хмари в кривавий колір. Густий чорний дим здіймався колонами, змішуючись із темрявою ночі, наче самі небеса намагалися сховати те, що відбувається на землі.

Кожен новий язик полум’я був схожий на удар. Вогонь обвивав будинки, як коханець, пестячи їх, перш ніж зруйнувати. У ньому не було жалю, лише ненаситна жадібність. Тріскіт і гул вітру здавалося змішувалися в хрипкий шепіт: спершу гучний, а потім тихий, але не менш болючий.

У центрі села спалахнуло щось яскравіше, сильніше. Це був дах її дому. Його конструкція не витримала і впала, випускаючи з себе хмару іскор, що розсипалися, мов зірки, по ночі.

Загорілося поле, де вони колись із братом ганялися за птахами. Вогонь поглинав його хвиля за хвилею, залишаючи лише попіл. Він піднімався високо вгору, крутячи свої гігантські язики, неначе дихав.

Десь у глибині палаючого хаосу почулося коротке, хрипке виття, яке поступово переросло в мелодійний звук, схожий на плач. Вона впізнала цей голос — це був її Луміс, маленький вірний друг, який завжди слідував за нею і охороняв дім, коли її не було. Його спів, зазвичай ніжний і заспокійливий, тепер був пронизаний відчаєм. Він був там, сам серед цього пекла, і кликав її, поки новий спалах полум’я не заглушив його назавжди.

Вогонь завжди був для неї символом очищення, але зараз він став символом руйнування. І водночас вона відчувала цей вогонь всередині себе: він рухався в ній, обпалюючи її серце.

Невіан не відпускав її. Його руки були, як кайдани, міцні, але гарячіі. А вона вже не відчувала, чи це її сльози, чи просто дим проникає в очі.

Полум’я, досягнувши свого піку, стало тьмяніти, неначе зголодніле чудовисько, яке нарешті наситилося. Але Арін знала, що вже нічого не лишилося: ні від її села, ні від її колишнього життя, ні від неї самої.

Коли все закінчилося, Арін прийшла до тями, лежачи одна на холодній підлозі храму. Вона нарешті відчула, що кам’яна підлога була твердою і крижаною, але їй на мить здалося, що цей холод допоможе їй зібратися. Її руки лежали на камені, тремтячи так, що здавалося, ніби весь світ коливається разом із нею.