Остання квітнева ніч

Любов мала неабиякий хист потрапляти у дивні ситуації. Дехто жартував, що вона живе поміж двома світами - зримим та незримим. За професією вона була філологом, та згодом почала писати статті у відому міську газету. Це була дуже цікава жінка. Жінка з характером лісової білки. Завжди з короткою зачіскою, світлим волоссям та швидкістю ящірки. Не знаю, що ще згадати про неї, бо згадати є багато чого. Як, наприклад, вона у дитинстві знайшла у підвалі свого будинку під ящиком з морквою листок, на якому були записи досліджень віньєток, зображених на фасадах домівок Катеринославського часу. Дослідження ці проводили ще німецькі загарбники, одержимі окультною темою. Або згадати, як вона сам-на-сам зустрілася з привидом із театру Червоногвардієць? Вона прийшла на сеанс у синю залу, а до неї просто так підійшла неприємна стара, стала скреготати зубами та соватися на кріслі. Коли Люба подивилася на неї, то побачила, що та має вигляд саме такий, як казали про привида: довге синє пальто та капелюх з синьою вуаллю (з вуаллю, тільки уявіть!). І ця стара, як завжди, звернулася до обраної жертви:
- А ви знаєте, що це Ваш останній сеанс?
- У цьому кінотеатрі! - різко відповіла Любов і вийшла з зали.
Синю залу згодом закрили, так вона закрита й сьогодні. Але перед цим усі, до кого зверталася стара пані в синьому й пророкувала смерть, як у героя кіно, помирали за досить таємничих обставин упродовж року. Але не Любов.
З тої пори вже багато років пройшло, але я зараз не про це. Я про зовсім інший випадок, що стався з нею у ніч з тридцятого квітня на перше травня декілька років назад.

А починалося все так. Стояла приємна тепла погода. Жінка повільно йшла вгору проспектом Яворницького. Вона була вбрана у фіолетову сукню, світло-сірий плащ та оксамитові бузкові черевики на низьких підборах. Сонце зайшло години зо дві тому, вечір був як густа чорна кава. Ноги несли угору, уздовж алеї, де від митців залишилися тільки тиша та пара стендів. Ставало все прохолодніше. Через годину вона вийшла майже на вершину пагорба, де починався проспект. Вона стала навпроти бюста Гоголя й чомусь подивилася уліво. Там було трохи темніше. Вона перейшла дорогу й пішла вгору проспектом, а потім звернула у вулицю. Широка дорога звузилася, згодом пітьма поглинула кожне з джерел світла. Черевики відбивали такт по асфальту. Раптом Любов оступилася й трохи підвернула ногу: один з її тонких підборів застряг у решітці водовідливу. Вона звільнила ногу і подивилася униз. Звідти йшов холод. Вона зітхнула, подумала про щось своє і продовжила шлях. Несподівано на зміну звукам міста прийшла дивна в’язка тиша. Здавалося, що тиша йде з-під землі разом з прохолодою, зависає у темних кутках, а згодом поглинає все суще. Любов здивувалася й трохи пришвидшила темп. Цокання її взуття озивалося відлунням від будинків і порожньої вулиці, і окрім нього, здавалося, всі звуки вимерли. Позаду почулися ще чиїсь кроки. Вона озирнулася. За нею йшов чоловік, одягнений у чорний костюм. Голову його вінчав циліндр, а на щоки насувалися густі бакенбарди. Він, здавалося, хотів щось сказати, але натомість не видавав ні звуку. Любов злякалася й перейшла на біг. Чоловік також. Раптом незнайомець сплеснув долонями і вхопив Любов за руку. Вона заклякла. Хотілося закричати, але щось наче застрягло в горлі. Чоловік трохи нахилився і торкнувся рукою циліндра, а потім стиснув її руку сильніше й повів назад. Вони минули будинок з п’ятнадцятим номером, увійшли в арку з радянським барельєфом і опинилися у дворі будинку №13. Потім підійшли до входу в підвал. Двері були відкриті. Любов ледь не зомліла: за дверима були широкі сходи, освітлені кількома факелами. Незнайомець жестом запросив увійти, Любов смикнулася назад. Чоловік видав якийсь стогін, наче він невимовно втомився, й з усієї сили (так здалося Любові) штовхнув її у двері. Вона впала на сходи. Чоловік заскочив слідом. Двері за ними закрилися, прищемивши клаптик тканини її плащу. Тільки тепер, при цьому світлі, Любов побачила, що волосся й бакенбарди у чоловіка були вогняно-руді. Незнайомець вхопився руками за голову, потім вихопив з кишені круглий годинник, відкрив і роздратовано вказав на циферблат. Гучно зітхнувши, він вийняв з іншої кишені довге лезо й відтяв застряглий шматок тканини. Потім подав Любові руку й не менш роздратовано смикнув за собою. Вони пройшли східцями униз, згодом звернули ліворуч, пробігли метрів зо тридцять вузьким коридором й опинилися біля широких металевих дверей. Чоловік одразу увійшов, а Любов випручилася й побігла коридором назад. Було душно, вона зупинилася перевести подих і роззирнулася. Вона стояла посеред тунелю з арковими зводами, що був викладений старовинною цеглою з маркуванням. Вона пішла шукати ті сходи, які вели до виходу, але сходів більше не було. Натомість було кілька закритих дверей, на кожній з яких був свій символ. Один більше нагадував молодий місяць, до якого притулялося коло з крапкою всередині, інший - три стріли, що виходили з однієї точки, ще один - коло, з якого росла дивна квітка. Повітря не вистачало. Жінці стало зле. Очі залило темрявою, руки потерпли. Вона навпомацки дісталася якихось дверей. Вони тихо відкрилися. Любов увійшла, важко дихаючи. Всередині було прохолодніше. Памороки минули, залишивши голову важкою, як казан. Жінка похитнулася. Коли очі трохи звикли, вона побачила: це було велике довге приміщення, освітлене чотирма факелами - по два з кожного боку. У його центрі був великий прямокутний мармуровий стіл, ніжки якого були у формі лев'ячих лап, а прямо навпроти жінки у самому кінці зали стояло два великих продовгуватих предмети. Вона вирішила підійти ближче. Стук її підборів відбивався від гладких кам'яних стін. Коли вона наблизилася до предметів, то завмерла: перед нею було дві мармурових домовини, обидві були оздоблені майстерною різьбою. Кути ж були прикрашені якимись крилатими істотами, схожими на сплетіння рослин та гаргуйль одночасно. Любов напружено вдихнула і стала в узголів'я гробів. На тому, що стояв з лівого боку, була молода жінка, з приголомшливою точністю вирізана з мармуру. Вона лежала, схрестивши руки на грудях. В одній руці вона тримала нарцис, в іншій - якусь крихітну пляшечку. Любов придивилася уважніше. Смуток та врода були на цьому обличчі. Великі очі були щільно закриті, губи стиснуті у виразі жалю, густе волосся зібране у вигадливу зачіску. Але цей образ був наче вражений темрявою, наче тонув у ній. Він був добре знайомий Любові. Кожен раз, коли вона його бачила, вона згадувала стару англійську пісню "Maiden in the mor". Це було зображення тієї ж самої жінки, що й в маскаронах над вікнами третього поверху - дружини першого власника будинку. По її білих щоках котилися блискучі краплинки, в яких відображалося світло вогню. У Любові підкосилися ноги. Вона схилилася над домовиною й побачила, як з усіх сторін сумну жінку обплітають в’юнкі трави. Ожина та виноград проростали на камені, викидали плоди та знову вилися вгору, папороть та кали ховали під собою струнке тіло. Спочатку вони обгорнули її молоді ноги, потім прошили ошатну сукню і дісталися рук. Вона випустила з лівої руки нарцис й спробувала скинути їх з себе. Не тямлячи себе від шоку, Любов озирнулася. Ту домовину, що стояла поруч, теж заплітали дивні рослини. Але на ній було чоловіче зображення. Це можна було побачити зі статури та вбрання, тому що обличчя у чоловіка не було. Замість обличчя у нього була рівна поверхня шліфованого мармуру. На цій домовині росли хміль, дурман та в’юнкі троянди. Вони вже майже дісталися голови, як Любов закричала: її руки торкнулася крижана рука мармурової жінки. Вона охопила її зап'ястя й поклала її долоню собі до серця.
- Розкажи про мій біль... - почувся шепіт з могили.
Любов неочікувано для себе відчула якесь невимовне страждання, наче за мить втратила все, що найбільше любила. Очі залилися слізьми.
- Нікого нема, у цілому світі нікого... Хто б почув мене. Залишся.
Бісівські рослини заплели руку й зупинилися. У цей момент усі чотири факели разом спалахнули та стали горіти яскравіше. Стулки дверей відчинилися і до зали почали заходити люди. Всі вони були одягнені дуже інтелігентно, а на руках мали білосніжні парадні рукавички з тканини.
Любов стояла біля могили й ошелешено роздивлялася їх: "Цей, з вусами та якимось загадковим виразом обличчя, схожий на Фабра, той, що біля протилежної стіни, мабуть Поль, а той, що у кутку - не хто інший, як сам... Яворницький!"
У її голові пролунали слова: "І, зауважте, жоден не захворів і ні один не відмовився". Останньою до зали зайшла дивна істота, вона була одягнена гарно, як для початку двадцятого століття: у фрак, прямі чорні штани та циліндр, замість людської голови в неї була величезна голова крука, вкрита чорним пір'ям з фіолетовим відливом. На руках у напівчоловіка теж були рукавички. Він тримав в руках невелику продовгувату скриньку. Потім крук поставив скриньку на край столу, сказав щось незрозумілою мовою й запросив учасників до себе. Повільно, один за одним люди у білих рукавичках стали підходити до скриньки, виймати з кишень маленькі срібні печатки, Крук кожен раз лив на скриньку кривавий сургуч, а учасник дійства залишав на ньому характерний відбиток печатки, що зникав разом з сургучем у мить, коли той відходив, поступаючись іншому. Скринька залишалася чистою, скільки разів її б не окропляли червоним. У цьому було щось чи то інфернальне, чи то навпаки. Любов дивилася зачаровано, з якимось дитячим захватом і трепетом, не порушуючи абсолютну тишу. У цій тиші можна було потонути, провалившись у транс, можна було поринати і пити цю тишу, як воду, темну і густу, можна було доторкнутися до неї рукою - така м'яка була ця тиша. Зал у цей момент являв ідеальний порядок, абсолютну рівновагу у русі. Любов заспокоїлася й на мить закрила очі. А відкрила, коли до неї звернувся хтось дивним, якимось шершавим низьким голосом.
- Любов! Хотів би я спитати, що Ви тут робите. 
Вона озирнулася. Це був той самий напівчоловік. Він стояв у порожній залі. Заплетена рука тим часом вже втратила чутливість. Жінка вкотре спробувала розсунути цупкі трави.
- Вона не відпускає мене... - Любов вказала головою на мармурову жінку.
Крук підійшов до білої, як сніг, красуні, чия рука мертвою хваткою тримала вже синіючу руку Любові.
- Зів'яла квітко... Заснула - так спи.
Мармурові пальці смикнулися, потім розтулилися. Любов стиснула зуби. Крук відвів її до стіни й простягнув склянку з прозорою рідиною.
- Що це?
- Амброзія, їжа богів.
- Що?
- Прямісінько зі Стіксу - у Вашу склянку. Взагалі-то це питво для мертвих, але Вам воно не нашкодить.
- Що?!
- Можна не ставити запитань? У нас мало часу, якщо тільки Ви не збираєтесь залишитися тут назавжди.
Жінка зітхнула і взяла склянку. На запах це було підозріло схоже на вітер з Набережної. На смак це було як вода, але якась сира, річкова.
- Ходімо до іншої зали, нас чекають, - сказав крук і повів жінку вузьким коридором.
Друга зала була трохи більш освітлена. Вона була вщерть заповнена людьми, серед яких було трохи більше жінок, ніж у минулій. Вони всі були різного віку, одягнені по зовсім різній моді. Тут були й молоді чоловіки, що нагадували офісних клерків початку двохтисячних, і діди з довжелезними бородами, франти в одязі часів Пушкіна, жінки у радянських сукнях, жінки в сукнях двадцятих років минулого століття, із бровами-ниточками, з високими зачісками, з каре, з хімією, з косами та коротко стрижені, сучасно одягнені дівчата та ще багато-багато дивних осіб, яких ні зачіска, ні одяг не викривав. Здебільшого вони поводилися зухваліше, ніж люди у минулій залі. З боків стояли невеликі столи, за якими грали у карти чоловіки, не схожі на джентельменів, а поряд з ними цокотіли перлами та блискучим камінням, хизувалися золотом, гойдалися під гучну музику вульгарно вдягнені особи жіночої статі. Всі вони часто плескали в долоні й розмовляли жестами. І в кожного на лівій руці була чорна шкіряна рукавичка. Зал цей теж був з білого мармуру, теж широкий та довгий, але закінчувався вельми цікавим етюдом: на стіні був маскарон сатира, разюче схожий на той, що був на фасаді, а під ним було щось на кшталт мармурового трону. На ньому сиділа дівчина, одягнена в довгу білу сукню. У неї були правильні риси обличчя, лукаві очі, пихата і весела усмішка, довге каштанове волосся, складене у високу зачіску, шкіра кольору порцеляни, мляві, ніби втомлені руки, одна з яких також була в чорній шкіряній рукавичці. Сиділа дівчина напружено і вигляд мала хитрий, але величний. Любов аж заціпеніла, побачивши її і далі по залі просунутися не сміла. Крук зник невідомо куди, а дівчина ця встала зі свого престолу, вклонилася Любові і без єдиного слова почала танцювати перед нею, поступово просуваючись у її бік. Та аж зблідла. Раптово перед нею з'явився той самий напівчоловік. Жінка здригнулася.
Крук зняв білі рукавички: