Сфінкс

Глава 6 
Сфінкс 

«Дорогий мій друже, Олександре, я одночасно глибоко обурений і невимовно стривожений твоєю поведінкою на останньому зібранні. Ладно, що ти порушував тишу співами непристойних пісень — про тебе давно думали всяке, але ти приніс на зібрання свинячу голову, це неприпустимо. Можливо ти забув, то я нагадую тобі – ти це зробив. Опісля ти послав мене всім відомим маршрутом на очах у присутніх і заявив, що ідеш до борделю. Я був дуже неприємно здивований, що подумали інші члени ложі, мені навіть уявити страшно. Я молю, якщо в тебе лишилася бодай крапля розуму, отямся і вибачься публічно, бо мені особисто за тебе соромно.  

Завжди твій, І.Шпак» 

Ліза ошелешено водила очима по рядках, шукаючи вільною рукою бодай якусь опору. В горлі пересохло, ноги перестали тримати, вона впала в крісло за робочим столом чоловіка. Цей лист був надісланий півроку тому і досі не був прочитаний адресатом. Вона відкрила наступний. 

«Любий брате, не знаю, як тобі це сказати, але мені здається, ти єдиний, з ким я можу поділитися. Я помітив, що донька моя, Нінель, дивно поводиться, не як всі діти. Вона вчиться добре, але тільки тим предметам, що їй до вподоби. Їй уже вісім років, а вона не відрізнить плюса від мінуса — знання затримуються в її голові лише на кілька днів. Натомість відірвати її від медицини неможливо. Ще їй часто сняться жахіття. Пишу тобі це, бо єдина людина, хто знаходить з нею спільну мову, це твій син. Якщо можеш, порадь мені щось, будь ласка. 

Твій брат, Никон Івановський» 

За ним ішов ще один, датований трохи пізніше. 

«Олександре, я чесно намагався забути і пробачити тобі, що ти заборонив мені приїжджати до твоєї родини в гості, намагався забути твої образи і погрози в мій бік. Рік тому я навіть гадав, що ми з тобою порозумілися. Але не відповісти мені на листа, де я виражаю занепокоєння станом моєї доньки, натомість надіслати папір, с початку до кінця пописаний прокляттями у мій бік і моєї родини, це неприпустимо. Якщо це був ти, не думай, що це тобі минеться, якщо це твій син, то у мене ще більше питань.  

Никон, все ще Івановський» 

***  

Єлизавета сиділа у тьмяному світлі лампи і дивилася на тарілку скляними очима. Покоївка Лілія спитала, чи вона не захворіла. Натомість Єлизавета відвела погляд від страви і придивилася до Лілії. У неї було ще достатньо молоде тіло, привабливе, вміру смагляве, не надто повне, високі пишні груди, що здіймалися, коли вона дихала, рум'яне обличчя, припорошене ластовинням, наче стиглий абрикос. Без сумнівів, покоївка мала вигляд значно апетитніший. 

Наступного дня вона знову сиділа на тому ж місці, прийнявши кілька крапель лаундануму, дрижачи від страху і горя. Нарешті вона здогадалася, куди ділася Наталка, бо Лілія так само зникла без вісті. 

 Поруч за столом сиділа Соломія, її нова компаньйонка, вдова тридцяти з лишнім років, строга на вигляд жінка з темно-каштановим волоссям, зібраним у пучок, і якимось журливим і в той же самий час владним поглядом сірих очей. Вона була єдиною, від кого Ліза не хотіла сховатися, дім їй здавався холодним склепом, де все було ворожим до неї. З кутів повзли колючі тіні, в роті був присмак заліза, навіть дихати було важко — за кожною стіною стояла причаївшись її смерть, а тікати не хотілося і навіть не було навіщо. 

— Давай не будемо сьогодні вечеряти, якщо тільки ти не проти. 

— Давай. 

Десь ішов годинник, рахуючи секунду за секундою. Тиша була така ясна, що Ліза чула кожен рух стрілки. Аж ось він зупинився. 

— Соломійко, ти знаєш, де лежить щуряча отрута? 

— Знайду. 

— А можеш мені її принести до спальні? І посидимо там разом. Взагалі перед сном я зазвичай молилася. Сьогодні не буду. 

Єлизавета розвела отруту у склянці і випила, не вагаючись. 

— Триматимеш мене за руку? Я дуже боюся помирати. Сподіваюсь, я додала потрібну дозу — не хочу, щоб тінь від наших із чоловіком злодіянь встигла досягти Луку, — вона застогнала, почувши перші спазми у шлунку. — Якби у мене було більше часу, я б, звісно, дістала щось дієвіше. 

Вона лягла у ліжко. Соломія мовчки сіла поруч і притулилася чолом до її долоні. Здавалося, Єлизавета заснула, бо її дихання стало рівним і тихим. 

Минуло кілька годин, і її очі раптово відкрилися: 

— Мієчко... Дай мені води і розжени цих мух, будь ласка, якщо ти тільки можеш. Несила терпіти, як вони їдять мене. Їдять... Ох, боже, — її руки злетіли вгору. —  Надто довго. Надто... Міє, куди ти йдеш? Повернися, будь ласка. 

— Піду принесу води. 

Ліза побачила при тьмяному світлі лампи, що Мія тримає склянку в білих рукавичках Олександра. Вона піднесла склянку. Ліза випила воду і тихо скрикнула. 

— Наш син бачив, що з нами відбувається, намагався нас попередити. Він перестав,  коли я збиралася знову стати матір’ю — бачив, як я лінуюся, не хотів мене турбувати. Дарма... — її слова були вже ледь розбірливими.  — Там на столі я лишила заповіт. Нехай все, що належить мені, унаслідує Лука, і нехай поверне монети, як він хотів. Можливо, це дійсно причина всього цього горя. Олександр навряд чи колись повернеться. Мені не вистачало...  Його і Наталки. Наталки навіть більше, ніж його, тож коли ми з ним зустрінемся знову, я йому це нагадаю. Навіть якщо ми зустрінемся в пеклі... 

Соломія взяла її руку у свою і почала тихо наспівувати: 

Heile heile Kätzchen! 

S’ Kätzchen hat vier Tätzchen 

Und einen langen Schwanz: 

Morgen ist alles wieder ganz. 

Heile heile Segen, 

Drei Tage Regen, 

Drei Tage Schnee, 

Tut’s dem Kind schon nimmer weh. 

— А я знаю цей віршик... Ніколи не чула, щоб його співали.  

— Пробач мені, сестро. 

Дихання Єлизавети завмерло. Мія поклала в її руку мініатюрний флакон і заплющила її очі.  

 
 
***  

Іван прокинувся після довгого тривожного сну. З вікна світило незвичайно яскраве полуденне сонце. Хтось голосно розмовляв на вулиці. Він вийшов зі спальні. Дворецький намагався вмовити Альберта Каца не будити господаря, а той щосили прагнув зайти до будинку. Іван попросив дворецького лишити їх удвох і запросив гостя до вітальні.