Довга нічна прогулянка

Глава 5 

Довга нічна прогулянка

Я повернувся додому до сніданку. Я ішов по сходах на другий поверх, попереду мене жваво крокував юний слуга Степан, несучи в руці вазу, повну нарцисів. Раптом він оступився на сходинці і впав. Квіти розсипалися, вода розлилася і промочила мої туфлі, прозорий кришталь  розбився на купу дрібних шматочків. 

— Ану йди сюди, чортеня! — я взяв його за ковнір і потяг сходами вгору, він тільки встигав перебирати ногами. Я поставив його до стіни в малій їдальні. — Будеш стояти тут, поки я їстиму. А ти сьогодні не їстимеш взагалі. І завтра теж. 

Я сів за стіл і розгорнув свіжу газету, намагаючись відволіктися від жахливої мігрені. Запах нарцисів висів у повітрі, посилюючись із кожною секундою. 

Єлизавета зайшла до кімнати і охнула. 

— Що сталося, чому він стоїть? 

— Його покарано. Він буде стояти так цілий день, — пробурмотів я, не відриваючись від газети. 

— У нього ж кров тече, він поранений! 

— Так? — обернувся я на Степана. — А я й не помітив. Звідки в нього ті бісові квіти? 

— Це нарциси, ти сам наказав їх посадити. 

— Так? Тоді нехай повиривають усі. 

— Та що з тобою таке? — вона уважно подивилася на мене. 

Треба сказати, що рани мої дуже погано заживали, набряк ніяк не сходив, і обличчя все ще мало такий вигляд, наче мені нам'яли боки в кабаці. 

— Нічого, знепритомнів і впав. Здоров’я уже не те. Чого він взагалі швендяється тут із квітами? Він же конюх. 

— Він молодший конюх, але він хоче бути садівником. Старий Федір уже не годиться, йому треба когось навчити. А Степан талановитий, у нього добре виходить. 

Покоївка Лілія принесла сніданок. Разом з нею до кімнати увійшла Наталя, компаньйонка і колишня гувернантка Лізи, росла пані п’ятдесяти з лишнім років, з квадратним, завжди червоним обличчям. 

— Ні, я так не можу, — обізвалася Ліза. — Степане, йди. Наталочко, прослідкуй потім, будь ласка, щоб йому наклали пов’язку, нагодували і дали ліки, якщо буде треба. 

— Я наказав йому стояти. 

— У нього не спиняється кров. Це небезпечно. 

— А звідки ти це знаєш, дорога моя дружино? Може, ти ще щось знаєш? 

— Бо я чогось знаю про цей будинок більше твого, і, між іншим, моє хазяйнування тобі раніше дуже подобалося. Ревнуватимеш мене до дитини? Чотирнадцять років уже достатньо для ревнощів? 

— Він уже майже чоловік. 

— Хочеш, аби через твій поганий настрій ми мали проблему? Нехай скажуть, що у нас слуги мруть, бо ми знущаємося над ними? Степане, йди. 

— І забери мою газету, — додав я. 

Коли він потягнувся за газетою, кілька крапель крові упало з його руки на мою тарілку. 

Я вперше за всі ці роки відчув ситість. 

***  

«Любий друже Олександре, 
Уяви собі, не можу знайти флакончик з аконітином. Весь тиждень шукаю. Мені жаль, бо мені вперше вдалося його виділити і я хотів, щоб він стояв як доказ мого успіху і ніколи не був у вжитку, я навіть не встиг сховати його під замок. В той день кілька людей приходило, але він стояв у іншій кімнаті. Ти не міг часом узяти його? Якщо ти це зробив, я попереджаю, що він убиває менш ніж за три години, прошу тебе, будь із ним обачним, а краще поверни. Я не хотів би, щоб ти вбивав себе, іще менше — щоб ти вбивав когось іншого. Не підставляй мене так, будь ласка. Ти все ще дорогий мені. Пробач, якщо я дарма подумав на тебе. 

І. Шпак» 

*** 

 
Я знав, що оживити людину неможливо, принаймні з тими знаннями, що були у мене. І я не знаходив собі місця. Діани більше не було у цьому світі. А я хотів забрати її сюди назад. Жити з нею, кохати її, мати з нею дітей. Я розумів, що мрії мої марні і це точило мене зсередини.  

Голод мучив мене увесь час. Я почав платити слугам за кілька крапель їхньої крові і тишком додавав її собі в їжу. Тоді, принаймні на кілька годин, я не почувався так жахливо. Я навіть вмовив на це компаньйонку дружини. І якщо слузі я міг давати 50 копійок, то Наталі я запропонував компенсацію в розмірі її місячної зарплатні. Я писав листи сестрі Діани, просив її передати мені хоча б її фото, хоча б локон її випаленого волосся, і не отримував нічого у відповідь. Залізниця пані Верні росла і мені надходили хороші відсотки. На ці гроші я купив білого мармуру і облаштував під будинком велику залу. Проект у моїй голові ставав усе чіткішим: там має бути гробниця. Я хочу померти тут і бути похованим тут. 

Лука підріс, почав віддавати перевагу не примітивним дитячим іграшкам, а більш складним та інтелектуальним. То він вистроював дерев’яних солдатиків і починалася битва, то грав у суд, де виразно зачитував, у чому винен кожен з учасників і урочисто вішав їх по всьому будинку, що до смерті лякало бонну. Я навіть замовив для нього іграшкову гільйотину, щоб він міг грати у французьку революцію. Я найняв для нього кращих вчителів, він швидко вчився кільком різним мовам, але найбільше цікавився історією та юриспруденцією.
 

***  

Одного холодного листопадового вечора мене покликав дворецький, мовляв, до мене приїхав якийсь чоловік. Я вийшов, одягнувши поверх костюму тільки легкий плащ. На моєму подвір’ї стояв невисокого зросту товстий чоловік, на вигляд старший за мене. Одягнений він був за європейською модою, але через свою статуру вигляд мав смішний і незграбний. Я запідозрив неладне. 

— Це ти, Александер? 

— Так, я. 

Я підійшов до нього ближче, і він вдарив мене в обличчя. Чесно кажучи, такої сили від цього гнома я не очікував. Його чорна шкіряна рукавичка ніяк не пом’якшила цього удару. Я захитався і відступив на кілька кроків назад, перевіряючи цілісність нижньої губи. Він підійшов і вдарив мене ще раз, іншою рукою. На цей раз я відчув кров у своєму роті, в голові запаморочилося, і я не встиг навіть нічого зробити, як він звернувся до мене з відчутним акцентом: 

— Я вивчив вашу зміючу мову, щоб приїхати сюди і дати тобі в морду. Я вб’ю тебе, Александер. Іди шукай пістолет. Або я вб’ю тебе прямо тут.