Зів’яла квітка

Стояла ясна червнева погода. Ліза побачила мене здалеку і на якусь мить її погляд здався мені суперечливо сумним, навіть строгим. Та коли я підійшов ближче, це марево розвіялося. Я повернувся до неї, як син до матері, і забув усе як страшний сон. 

Ліза дочекалася, поки всі заснуть і прийшла до мене в кімнату. Її плечі були похилі, а очі знову були повні строгості і сліз. 

• Я мала тобі сказати одну річ. – вона шмигнула носом і витерла очі рукавом нічної сорочки. 

• Говори, прошу тебе. – я сів на ліжку, відклав книгу подалі, не зводячи з неї погляду, хоча страх і напруга отруювали мене з кожною секундою. 

Вона гучно зітхнула і знову подивилася на мене. 

• Пам’ятаєш той вечір, коли ми були разом? 

• Звісно. 

• Я носила під серцем дитину. Коли ти був у відрядженні, я втратила її. 

• Лікар не бачить небезпеки? З тобою все добре? 

• Так... – її голос був зламаний , наче кожне слово вартувало їй півжиття. - Я боюся, що ніколи не стану матір’ю. А коли я справді неспроможна? Раптом ти візьмеш за дружину пустоцвіт? Це ж сором, мати таку дружину. Ти візьмеш іншу, а я... – сльози потекли з її очей двома прозорими струмками. 

Я не придумав нічого, окрім як взяти її руку в свою. Я знав, що я винен перед нею набагато більше, ніж вона, яка не змогла виносити дитя, тим паче це сталося через мене. За її вірність я міг бути впевненим. 

• Не переживай, Лізо. Бог дасть нам іще дітей, я знайду тобі кращого лікаря, я подбаю про тебе. 

• Ти не розумієш. Воно було страшне, воно було потворне. Те дитя. 

• Так вони всі такі, Лізонько. – я незграбно розсміявся. – Ти бачила дітей взагалі? 

• Ти не хочеш дітей? – вона відсахнулася. 

• Я ніколи не мав любові до дітей. Але спадкоємець мені потрібен. Тож викинь це з голови, у нас все буде добре. Як не вийде, то вкрадемо чужого. – я знову розсміявся, і на цей раз мені вдалося її розвеселити. 

• Дякую. І пробач мені.  

• Хтось ще знав про твій стан? 

• Лише гувернантка і лікар. Матері сказали, ніби я мала гарячку. 

• Тоді не плач. І йди спочивати, завтра новий день. 

• До речі коли ти писав, Сонька вже померла. Візьмемо кошеня, коли поселимося разом? 

*** 

Я знайшов на робочому столі десять золотих монет. Коли я спитав у секретаря, що вони тут роблять, він знизав плечима і сказав, що пан Кац просив віддати їх мені.  

*** 

• Добрий ранок. 

• І Вам того ж самого... 

• Що Ви таке робите? Спочатку забираєте золото, а потім віддаєте? Це так по-Вашому працює комерція? Ви думаєте, якщо Ви друг мого батька, то Вам таке дозволено? 

• В житті як в казино... Треба вчасно зупинитися... – він чистив срібний кулон, наближав і віддаляв його від настільної лупи, намагаючись розібрати пробу. – Чи не так? – він повернув до мене голову і підморгнув. 

• Я не розумію напряму Ваших думок. – я знесилено впав у крісло і побачив за вікном величезного крука. Це уже точно був крук. Він підлетів до вікна і кілька разів постукав клювом по склу. Кац, здавалося, зовсім його не бачив. 

• З тих пір, як ти приніс мені ці монети, у мене все посипалося, від роботи до особистого життя. А цього уже, вибач, але я тобі не подарую. 

• Знову ці забобони. 

• Факти. – він розвів руками. – Ось дивися яка краса – він відтягнув рукав сорочки і я побачив на його лівому зап’ястку чисту бинтову пов’язку. – А ще мене кинула Ольга. А винний ти. Халамиднику. 

• Я не винний, це просто якісь дурощі! 

• От ти пробував розібрати що на них написано, на твоїх монетах? 

• Так. 

• І що там написано? 

• Я не знаю цієї мови. 

• От і я не знаю. Хоч би там як, я цим займатися не буду, мені мої руки цінніші. Монети я тобі віддав, гроші можеш не вертати, то благодійність. Можеш за них замовити в храмі молебень про примноження розуму, на кілька років вистачить. І взагалі, боюся уже з твоїх рук щось брати. 

Я плюнув і пішов додому. От же старий бовдур, шостий десяток розміняв, а жінку собі шукає. 

Ішли роки, будівництво мого маєтку то ставало, то відновлювалося, і ми таки одружилися з Лізою. Вона завагітніла ще раз і народила сина. Ми назвали його Лука, хоча Ліза пестливо кличе його Лукерієм, бо він її солодкий хлопчик, якого вона так чекала. Будинок я прикрасив її обличчям, не знаю чому, але скульптор зобразив її з закритими очима. Лізі вони сподобалися, тож я ствердив проект. Ще додав туди нарцис із вісьмома пелюстками, у пам’ять про брата. Нагорі я розмістив сатира, як символ першоматерії. Центральний же маскарон мав зображати Феба, але його обличчя вийшло якимось надто жіночним, і часом нагадувало мені то Діану, то Амелію. З’єднав тунель свого будинку з іншими згідно договору і облаштував там кілька залів.  

Никон одружився і в нього народилася донька, іноді вони з дружиною приїздили до нас у гості, іноді ми до них, і, здавалося, наша взаємна ненависть з братом трохи послабшала. 

Життя йшло спокійно і нудно, як казала Діана. Єдине що за останні роки я достатньо сильно погладшав. Мене мучив голод, і скільки б я не з’їв, я хотів ще. Титанічними зусиллями я відтягував себе від чергової страви і все було марно. Бажання отримати фізичні ушкодження нікуди не ділося, і іноді я різав себе на тих місцях, де це було легко пояснити Лізі. Банківська справа приносила дохід, сад за моїм вікном то розквітав, то опадав, то покривався снігом, поки я, мов тяжкохворий, відпочивав від роботи лежачи на ліжку у себе в спальні, кожен вечір одне й те саме, і серце моє все більше було не на місці. Я дозволив єдиній людині яку я кохав, піти.