Аверс

Глава 2 

 
Аверс 
 

У майстерні Альберта Каца було сухо і тепло. Ранкові сонячні промені зазирали у вікна, від чого здавалося, що вся кімната зависла у повітрі. 

Я привітався. Старий антиквар і не повів оком — він роздивлявся на чудово зроблений перстень, крутячи його на всі боки під лупою, в його міцній повній руці перстень виблискував усіма відтінками червоного. 

— Що тебе нечиста сьогодні принесла оце, Олександрику? 

— Чого, як я, так одразу нечиста? 

— А що, ні? Ну давай, розповідай, що в тебе там. 

Я дістав монету і поклав на стіл перед Кацом. Той поглянув і скривився. 

— Признавайся, теж з могили дістав? 

— Та скільки можна? Не було такого. Ті прикраси знайшов Никон, і взагалі ми зараз не про це. Візьмете? 

— Вигляд мали такий, наче з могили. Принаймні в землі лежало точно... Ти так не кип’ятися. Чого ти такий нервовий? 

— Бо всі перед Вами підтвердили, що це золото, але жодна падлюка не взяла. 

— Чув. Може, тоді і мені брати не треба? — він хитро блиснув карими очима. 

— Це Ваша робота. 

— Робота роботою, але у всього є ціна. 

— Візьмете? Я приніс десять штук. 

— Чесно кажучи, я й у руки не сильно хочу брати. Були в мене випадки... 

— Ну ви серйозно? Всі як понаймалися. 

— Я тобі вже сказав: не нервуй. Це ти там командуєш, у себе, а мені тут таких не треба. Тут з вас і так черга шикується перед моїми дверима. Буду кожного вислуховувати — часу на роботу не лишиться. 
Він взяв монету до рук, повертів її у своїх пальцях, перевів погляд на мене і якось приречено зітхнув. 

— Сашечко, от нащо тобі ці проблеми? 

У вухах почала гудіти кров від роздратування. 

— Знаєте, чому я не до Вас спершу прийшов? Бо Ви купуєте дешево, а продаєте потім за колосальні суми. 

— А як ти думав, працює комерція? Я гадав, Ви банкір, Олександре Михайловичу. 

— Не хочете грошей? Я все одно їх продам, але не Вам. 

— Ти авантюрист, Сашко, а я ні. Куди підеш, до Карла Тота? Він же сам диявол, ти йому і себе продаси. Сашечко, продавай хоч усе золото, та аби ти нічого зайвого з ним не продав. От скажи чесно: де ти їх знайшов? 

— Викопав у котловані. 

— Чим ти певен, що то не могила була? 

— Вони були всередині старої криниці. 

— Ще краще... Ох, ну ти мені сьогодні голову морочиш. 

— Візьміть, якщо Ви не забобонний. 

— Добре, давай так. Я візьму, але поки під заставу. Якщо нічого не станеться, я куплю. 

Хтось легко постукав у двері. 

— Заходьте. 

І, ще раз звернувшись до мене, він сказав: 

— Пане Олександре, я Вам дуже раджу прислухатися до моєї поради: бережіть себе. 

*** 

Мій потяг зламався десь у полях , вночі, коли я спав усупереч гучній розмові моїх попутників. Машиніст сказав, що нам десь годину стояти, і я вийшов із потяга, взявши з собою лише невеликий саквояж. 

 
Я відійшов достатньо далеко від колії, прихилився до дерева і спробував роздивитися краєвид. Усе довкола було осяяне слабким світлом місяця, що от-от наблизиться до повні. Далеко справа виднівся ліс, зліва, теж десь на горизонті, поставали поодинокі будинки. Дорогою ішла жінка, вона тримала щось велике в руці. Її стрункий силует був єдиною ознакою життя на цьому просторі. Я став коло дерева, притулився до нього спиною і сам не помітив як задрімав. Стояв так, поки ноги не затерпли і холод не просочився у кожен закуток мого тіла. Я вирішив пройтися. Треба  було робити що завгодно, аби не заснути. 

Небо вже почало сіріти. Серед степу, у кількох кроках від колії, лежало дерево з товстим стовбуром. На ньому сиділа, схоже, та сама жінка, яку я бачив нещодавно. Я підійшов ближче. 

— Можете сісти коло мене, пане, — вона обернулася. 

Я так і зробив. Усе ж таки розмова із молодою жінкою це значно приємніше, ніж сидіти з тими хряками у клятому чотиримісному купе. Тиша навколо була непорушна і благословенна. Я сховав обличчя в руки і подумки заклинав себе не заснути. 

— Вибачте, чи не скажете, де ми зараз? 

— У Соломії. Ви десь їдете? 

— Так, — промовив я крізь стулені долоні. 

— Далеко? 

Я сіпнувся в безрезультатній спробі зігрітися. 

— До Італії. 

— І що там, в Італії? 

— Хочу відволіктися від справ. 

— Ви такий молодий, а вже хочете відволіктися. 

Я дістав портсигар і запалив папіросу. Погляд жінки сковзнув по моїх руках. 

— Ви що, одружений? — її тон здався мені насмішливим. 

— Заручений. 

Якийсь час вона мовчала. 

— І ви кохаєте наречену? 

— Певно, що так. 

— Де вона зараз? 

— Лишилася у батьків... 

Я подивився на неї вперше зблизька. Її довге чорне волосся було заплетене в дві коси. Одягнена вона була у темно-коричневий одяг, і я ніяк не міг розібрати, чи то костюм для поїздок, чи то так просто здавалося у тьмяному світлі. Поруч із нею стояв великий плетений кошик, у якому було видно лише хустку. 

— Вас як звуть? 

— Єлизавета. 

— Як мою наречену... А мене Олександр. Що Ви робите в полі в таку годину? 

— Я лікарка. Приймала пологи всю ніч. 

— І як, успішно? 

— Так. Хлопчик, цілий богатир, назвали Лукою. 

— Чому саме це ім’я? — я не міг зрозуміти, чи я здригнувся від холоду, чи то почувши раптом ім’я мого брата. — Святого Луки у жовтні. 

— А я не знаю. Певно, на честь когось із родичів. Так від чого Ви хочете відволіктися? 

— Ох, та я змучився. У батька була власна справа, тепер вона моя. Розумію зараз, чому він згорів від хвороби, не доживши до шістдесяти, тут нерви так повисмикують, що будеш радий померти. Іще ця криниця... 

— Яка криниця? 

— Та знайшли криницю, коли копали котлован для мого будинку. Було вирішено її обійти і почистити. Архітектор сказав, що так буде краще, тож тепер я буду гордим власником будинку з виїмкою. Інвестиції в готель згоріли через нерентабельність, позику поміщику дав — він збанкрутів. Чесне слово, я б на безлюдний острів зараз поплив, якби голова від цього хоч трохи вичахла.