Аверс

У майстерні Альберта Каца було сухо і тепло. Ранкові сонячні промені зазирали у вікна, від чого здавалося, що вся кімната зависла у повітрі. 

Я привітався. Старий антиквар і не повів оком – він роздивлявся на чудово зроблений перстень, крутячи його на всі боки під лупою, в його міцній повній руці перстень виблискував усіма відтінками червоного. 

• Що тебе нечиста сьогодні принесла оце, Олександрику? 

• Чого, як я, так одразу нечиста? 

• А що, ні? Ну давай, розповідай, що в тебе там. 

Я дістав монету і поклав на стіл перед Кацом. Той поглянув і скривився. 

• Признавайся, теж з могили дістав? 

• Та скільки можна, не було такого, ті прикраси знайшов Никон, і взагалі ми зараз не про це. Візьмете? 

• Вигляд мали такий, наче з могили. Принаймні в землі лежало точно... Ти так не кип’ятися, чого ти такий нервовий? 

• Бо всі перед Вами підтвердили, що це золото, але жодна падлюка не взяла. 

• Чув. Може тоді і мені брати не треба? – він хитро блиснув карими очима. 

• Це Ваша робота. 

• Робота роботою, але у всього є ціна.  

• Візьмете? Я приніс десять штук. 

• Чесно кажучи, я й в руки не сильно хочу брати. Були в мене випадки... 

• Ну ви серйозно? Всі як понаймалися. 

• Я тобі вже сказав, не нервуй. Це ти там командуєш, у себе, а мені тут таких не треба, тут з вас і так черга шикується перед моїми дверима. Буду кожного вислуховувати – часу на роботу не лишиться. 

Він взяв монету до рук, повертів її у своїх пальцях, перевів погляд на мене і якось приречено зітхнув.  

• Сашечко, от нащо тобі ці проблеми?  

У вухах почала гудіти кров від роздратування. 

• Знаєте, чому я не до Вас спершу прийшов? Бо Ви купуєте дешево, а продаєте потім за колосальні суми. 

• А як ти думав працює комерція? Я гадав Ви банкір, Олександре Михайловичу. 

• Не хочете грошей? Я все одно їх продам, але не Вам. 

• Ти авантюрист, Сашко, а я ні. Куди підеш, до Карла Тота? Він же сам диявол, ти йому і себе продаси. Сашечко, продавай хоч усе золото, та аби ти нічого зайвого з ним не продав. От скажи чесно, де ти їх знайшов? 

•  Викопав у котловані. 

• Чим ти певен, що то не могила була? 

• Бо вони були всередині старої криниці. 

• Ще краще... Ох, ну ти мені сьогодні голову морочиш.  

• Візьміть, якщо Ви не забобонний. 

• Добре, давай так. Я візьму, але поки під заставу. Якщо нічого не станеться, я куплю.  

Хтось легко постукав у двері. 

• Заходьте.   

І ще раз звернувшись до мене, він сказав: 

• Пане Олександре, я Вам дуже раджу прислухатись до моєї поради: бережіть себе. 

*** 

Мій потяг зламався десь у полях , вночі, коли я спав усупереч гучній розмові моїх попутників. Машиніст сказав, що нам десь годину стояти, і я вийшов із потяга, взявши з собою лише невеликий саквояж. 

 
Я відійшов достатньо далеко від колії, прихилився до дерева і спробував роздивитися краєвид. Усе довкола було осяяне слабким світлом місяця, що от-от наблизиться до повні. Далеко справа виднівся ліс, зліва, теж десь на горизонті, поставали поодинокі будинки. Дорогою ішла жінка, вона тримала щось велике в руці. Її стрункий силует був єдиною ознакою життя на цьому просторі. Я став коло дерева, притулився до нього спиною і сам не помітив як задрімав. Стояв так, поки ноги не затерпли і холод не просочився у кожен закуток мого тіла. Я вирішив пройтися. Треба  було робити що завгодно, аби не заснути. 

 Небо вже почало сіріти. Серед степу у кількох кроках від колії лежало дерево із товстим стовбуром, на ньому сиділа, схоже, та сама жінка, яку я бачив нещодавно. Я підійшов ближче. 

• Можете сісти коло мене, пане – вона обернулася. 

Я так і зробив. Все ж таки розмова із молодою жінкою це значно приємніше, ніж сидіти з тими хряками у клятому чотиримісному купе. Тиша навколо була непорушна і благословенна. Я сховав обличчя в руки і подумки заклинав себе не заснути.  

• Вибачте, чи не скажете, де ми зараз? 

• У Соломії. Ви десь їдете? 

• Так – промовив я крізь стулені долоні. 

• Далеко? 

Я сіпнувся в безрезультатній спробі зігрітися.  

• До Італії. 

• І що там, в Італії? 

• Хочу відволіктися від справ. 

• Ви такий молодий, а вже хочете відволіктися. 

Я дістав портсигар і запалив папіросу. Погляд жінки сковзнув по моїх руках. 

• Ви що, одружений? - її тон здався мені насмішливим. 

• Заручений. 

Якийсь час вона мовчала. 

• І ви кохаєте наречену? 

•  Певно, що так. 

• Де вона зараз? 

• Лишилася у батьків...  

Я подивився на неї вперше зблизька. Її довге чорне волосся було заплетене в дві коси. Одягнена вона була у темно-коричневу сукню, і я ніяк не міг розібрати, чи то одяг для поїздок, чи то так просто здавалося у тьмяному світлі. Поруч із нею стояла велика плетена корзина, у якій було видно лише хустку.