Суд

Валентина повільно ішла вгору проспектом Яворницького. Робочий час давно скінчився, та додому їй не кортіло - тепле весняне місто ніби само запрошувало на неквапливу прогулянку. Повітря пахло молодим листям, свіжістю і ще чимось неймовірно солодким. Це був запах якихось квітів, а от яких, вона ніяк не могла згадати. Валентина була вбрана у легку блакитну сукню та оксамитові бузкові черевики на низьких підборах. На плечах була накинута в’язана фіолетова хустинка. Це була колумністка місцевої газети. Їй було близько шістдесяти, худорлява, підтягнута, жвава жінка, з акуратною короткою зачіскою і уважним поглядом людини, що звикла помічати приховане. Вона вміла слухати місто і знаходити історії там, де інші не бачили нічого особливого. Ніхто насправді не знав, де закінчуються її журналістські вигадки і починається правда, і оскільки деякі з цих містичних історій були описані начебто з її особистого досвіду, дехто дійсно вважав, що вона живе між двома світами - зримим і незримим. 
 

Сонце зайшло години зо дві тому, вечір був як густа чорна кава. Ноги несли угору, уздовж алеї художників, де від них лишилися тільки тиша та пара стендів. Ставало все прохолодніше. Через приблизно годину вона вийшла майже на вершину пагорба. Вона стала навпроти бюста Гоголя й чомусь обернулася. Там було трохи темніше. Вона перейшла дорогу і попрямувала у вулицю. Широка дорога звузилася, пітьма поглинула кожне з джерел світла. Черевики відбивали такт по асфальту. Раптом Валентина оступилася й трохи підвернула ногу: один з її тонких коротких підборів застряг у решітці водовідливу. Вона звільнила ногу і подивилася униз. Звідти йшов холод. Вона зітхнула, подумала про щось своє і продовжила шлях. Несподівано на зміну звукам міста прийшла дивна в’язка тиша. Тиша ішла з-під землі разом з прохолодою, зависала у темних кутках і поглинала всі звуки. Вона здригнулася й трохи пришвидшила темп.  

Позаду почулися ще чиїсь кроки. Жінка озирнулася. За нею йшов чоловік, одягнений у чорний костюм. Голову його вінчав циліндр, а на щоки насувалися густі бакенбарди. Він поводився так, наче хотів щось сказати, але натомість не видавав ні звуку. Вона перейшла на біг. Чоловік також. Раптом незнайомець сплеснув долонями і вхопив Валентину за руку. Вона заклякла. Хотілося закричати, але щось наче застрягло в горлі. Чоловік трохи нахилився і торкнувся рукою циліндра, а потім стиснув її руку сильніше й повів назад. Вони минули будинок з п'ятнадцятим номером, увійшли в арку з радянським барельєфом і опинилися у дворі будинку номер тринадцять, зайшли в під’їзд і почали спускатися в підвал. Двері були відчинені. Валентина ледь не зомліла: за дверима були широкі сходи, освітлені кількома факелами. Незнайомець жестом запросив увійти, Валентина смикнулася назад. Чоловік видав якийсь стогін, наче він невимовно втомився, і з усієї сили штовхнув її вперед, від чого вона впала на підлогу і трохи забила коліно. Чоловік заскочив слідом. Двері за ними зачинилися, прищемивши клаптик її хустки. Тільки тепер, при цьому світлі, Валентина побачила, що волосся й бакенбарди у чоловіка були вогняно-руді. Незнайомець вхопився руками за голову, дістав з кишені круглий годинник, відкрив його і роздратовано вказав на циферблат. Ще раз гучно зітхнувши, він вийняв з іншої кишені довге лезо й відтяв застряглий шматок тканини. Подав Валентині руку і, не дочекавшись відповіді, не менш роздратовано смикнув її за собою. Вони пройшли сходами вниз, звернули ліворуч, пробігли метрів зо тридцять вузьким коридором і опинилися біля широких металевих дверей. Чоловік одразу увійшов, а Валентина вирвалася і побігла коридором назад. Повітря забракло, вона зупинилася перевести дух і роззирнулася. Вона стояла посеред тунелю з арковими зводами, що був викладений старовинною цеглою. Вона шукала ті сходи, що вели до виходу, але їх більше не було. Натомість було кілька закритих дверей, на кожній з яких був свій символ. Один більше нагадував молодий місяць, до якого притулялося коло з крапкою всередині, інший – три стріли, що виходили з однієї точки, ще один – коло, з якого росла дивна квітка. Жінці стало зле. Очі залило темрявою, руки затерпли. Навпомацки вона дісталася якихось дверей, вони тихо відчинилися. Валентина увійшла, важко дихаючи. Всередині було ще прохолодніше, але дихати стало легше. Памороки минули, залишивши голову важкою, як казан. Жінка похитнулася. Коли очі трохи звикли, вона побачила: це було велике довге приміщення, освітлене чотирма факелами – по два з кожного боку. Більша його частина була порожня, у дальній стороні по центру стояв великий трон, ніжки якого були у формі лев’ячих лап, а ближче нього стояло три великих продовгуватих об’єкти. Вона вирішила підійти ближче. Стук її підборів відбивався від гладеньких кам’яних стін. Вона зробила кілька кроків і завмерла: перед нею було три  мармурових саркофага, всі були оздоблені майстерною різьбою, кути ж були прикрашені якимись крилатими істотами, схожими на сплетіння рослин та міфічних створінь одночасно. Валентина напружено вдихнула. На тому, що стояв з лівого боку, була молода жінка, з приголомшливою точністю вирізана з мармуру. Вона лежала, схрестивши руки на грудях. Валентина придивилася уважніше. Смуток та врода були на цьому обличчі. Очі були щільно закриті, губи стиснуті у виразі жалю, густе волосся зібране у вигадливу зачіску. Але цей образ був наче вражений темрявою, наче тонув у ній. Він був добре знайомий  Валентині. Кожен раз, коли вона його бачила, вона згадувала стару англійську пісню «Maiden in the mor». Це було зображення тієї ж самої жінки, що й в маскаронах над вікнами третього поверху – за легендою, дружини першого власника будинку. По її білих щоках котилися блискучі краплинки, в яких відображалося тьмяне світло вогню. В руці вона тримала якусь маленьку пляшечку. У Валентини підкосилися ноги, вона озирнулася. Той саркофаг, що стояв подалі від неї, мав чоловіче зображення. Це можна було побачити зі статури та вбрання, тому що обличчя у чоловіка не було. Замість нього виднілася рівна поверхня шліфованого мармуру.