Частина десята. РІШЕННЯ

Стрикс повернувся на світанку.

Він прийшов один — без охоронців, що саме по собі говорило про намір. Сів на камінь навпроти Міли і деякий час просто дивився на гори. Вона не поспішала.

— У мене є умова, — сказав він нарешті.

— Слухаю.

— Місце в раді. Рівноцінне — я розумію, що не більше за інших. — Він подивився на неї. — І ще одне: я хочу, щоб у статуті, або як ви це назвете, було записано: «Жодна людина не може бути позбавлена доступу до води через відсутність платоспроможності».

Міла мовчала кілька секунд.

— Це... несподівано.

— Для мене теж. — Він почухав потилицю — вперше в людському, незахищеному жесті. — Але дочку не повернути. Можна тільки зробити, щоб це більше не повторювалося.

— Ваші люди підтримають?

— Ті, хто розумні — так. Решту переконаю. — Він встав і простягнув руку. — Маємо угоду?

Вона потисла.

* * *

Рада Сімох прийшла на сьомий день. Аша — молода жінка з дивним ім'ям, що говорила тихо і так, що всі замовкали, — привела з собою ще дванадцятьох: представників восьми різних анклавів, двох незалежних науковців, одного старого медика.

Переговори тривали три дні.

Люди кричали. Погрожували. Виходили і поверталися. Один із баронів, що прийшов зі Стриксом — невисокий, гострий на язик — двічі вставав і оголошував, що виходить із переговорів, двічі повертався. Стрикс сидів і мовчав, і Міла помітила: коли він мовчав, кімната заспокоювалася, наче його спокій був матеріальним.

Тарас представив розрахунки. Він стояв перед усіма зі своїм зошитом і говорив — тихо, без пафосу, лише цифри і факти, і цифри говорили самі за себе. Триста літрів на годину при нормальному темпі забору. Запаси на три-чотири сотні років. Система поповнення — природня, якщо не перевищувати ліміт.

— Ліміт, — повторила Аша. — Це ключове слово. Хто встановлює ліміт?

— Рада, — сказала Міла. — Більшістю голосів. Переглядається щорічно.

— А якщо рада продажна?

— Тоді її переобирають. Кожен анклав має право відкликати свого представника в будь-який момент.

— А якщо анклав малий і його голос не чують?

— Тоді — ескалаційна процедура. Запишемо.

Вони записували. День і ніч, з перервами на воду їжу і короткий сон. Дванадцять пунктів перетворилися на двадцять, потім на тридцять сім. Тарас записував кожну поправку, кожне уточнення, кожен компроміс — і його зошит нарешті почав виглядати так, ніби він таки знайшов своє призначення.

На третю ніч, коли вже майже домовились, Лан підійшов до Міли і сказав тихо:

— Це не буде ідеально.

— Ні.

— Хтось порушуватиме. Хтось намагатиметься перетягнути більше. Через десять років буде криза.

— Мабуть.

— Тоді навіщо?

Вона подивилась на нього — і, мабуть, побачила в ньому те, чого раніше не зауважувала: людину, що давно не вірила, але все одно робила те, що вважала правильним. Це рідкісне поєднання.

— Тому що альтернатива — те, що ми вже маємо. — Вона подивилася на людей за столом. — Через десять років буде криза — і тоді буде механізм, щоб її вирішити. Без монополії, без барона, без того, щоб одна людина вирішувала за всіх. Це не утопія. Це просто трохи краще, ніж було.

Він подумав.

— Трохи краще — це не дуже амбітно.

— Трохи краще — це початок всього важливого, що взагалі відбувалося у людській історії, — відповіла вона. — Від вогню до антибіотиків.

Він трохи посміхнувся — вперше за весь час, коли вона бачила.

— Ти дуже схожа на батька, — сказав він.

— Я знаю, — сказала вона. — Нарешті приймаю це як комплімент.