Частина восьма. КАРСТ

Вхід вони знайшли тільки на третій день пошуків.

Войтенко написала правду: «знайшли тільки з третьої спроби». Гора показувала обличчя, а ховала нутрощі — скелі тут розміщувались так, що кожна ущелина здавалася тупиком, кожен поворот — помилковим.

Локк провів їх там, де він сам не ходив — але де міг здогадуватися за породою. Він пояснював Тарасові: «ось тут вапняк змінюється, бачиш? Вапняк — це карст, карст — це пустоти, пустоти — це вода». Тарас слухав і записував — він записував завжди, рясно, дрібним почерком, у зошит, який вже давно мав замінити новим, але нових не було.

Рей знайшов вхід.

Він нікуди спеціально не ліз — просто пішов стежкою вздовж скелі, де всі вже йшли і нічого не побачили. Але він зупинився біля звичайного каменю і сказав: «Тут пахне інакше».

Камінь виявився прикритою нішею. За нішею — вузький прохід. За проходом — металеві ворота.

Ворота були замкнені на замок, але замок іржавів більше чверті століття, і Тарасу вистачило кількох хвилин і своїх інструментів.

* * *

Всередині пахло вологою.

Це був запах, який більшість із них не пам'ятала або ніколи не знала — важкий, живий, трохи затхлий запах місця, де вода не зникла. Де вода лишалася всупереч усьому.

Рей зупинився на порозі і просто стояв, вдихаючи. По його щоці потекла сльоза — він навіть не витер її, мабуть, не помітив.

Печера відкривалася поступово — їхні ліхтарі добирались до стель із сталактитами, що звисали вологими клинами. З деяких крапала вода — не часто, по одній краплі на кілька секунд, але крапала. І всі ці краплі збиралися на дні в підземний басейн — темний, спокійний, такий нерухомий, що спочатку Міла подумала: чорний камінь.

Потім камінь відбив промінь її ліхтаря.

— Господи, — пошепки сказав Тарас.

Локк опустився на коліна. Не молитовно — просто ноги підломились.

Міла стояла і не рухалась. Вона думала, що знатиме, що відчує, коли це побачить. Але виявилося, що не знала.

Тарас зайшов у воду по кісточку — вона покрила його взуття і стала темнішою в тому місці. Справжня. Глибша, ніж здавалося. Він дістав прилад — примітивний, але робочий — і почав вимірювати.

— Температура чотирнадцять градусів, — оголосив він. — Мінеральний склад попередньо в нормі. Бактеріологічно потрібна перевірка, але... — Він замовчав. — Видимий резервуар — метрів п'ятнадцять у довжину, метрів вісім у ширину. Але ось тут, — він ліхтарем показав на далекий кінець басейну, де скеля йшла під воду, — тут продовження. Карстові системи розгалужуються.

— Скільки? — тихо спитала Міла.

— Щоб знати точно, потрібне серйозне обладнання. Але якщо горизонт такий, як я думаю за геологічними ознаками — тисячі, може, десятки тисяч кубометрів. У добре сформованому карсті — мільйони. І він підживлюється — бачиш краплі зі стелі? Це означає, що вода надходить. Цикл не розірваний, він просто пішов під землю.

Мільйони. Слово не вміщалось у голові.

Рей нарешті підійшов до краю басейну, присів навпочіпки і обережно — дуже обережно, ніби боявся, що вода розбіжиться від доторку — торкнувся поверхні пальцем.

— Вона холодна, — сказав він здивовано.

— Підземна вода завжди холодна, — відповіла Міла, сідаючи поруч. — Батько розповідав.

— Я не знав.

— Я теж не знала. Читала — але не знала, що це означає відчути.

Він опустив руку по зап'ясток. Вода прийняла руку без опору.

* * *

Але знахідка принесла з собою не тільки радість — вона принесла питання, що навалилося на всіх одночасно, але яке ніхто не ставив вголос, доки Локк не сказав:

— Ми знайшли. Тепер — що далі?

Тиша в печері звучала по-особливому — вода поглинала деякі звуки і відбивала інші, так що власний голос лунав ніби здалеку.

— Рею, — сказала Міла, — виходь на зв'язок. Передай Раді Сімох координати.

— Ти впевнена? — спитав Лан.

— Ні. — Вона подивилася на нього. — Але Войтенко написала: «знайди людину, яка пам'ятає». А таких людей більше, ніж один Локк. Є цілі групи, що пам'ятають — що передають цю пам'ять далі. Рада Сімох — це вони. — Вона подивилася на воду. — І якщо ми хочемо, щоб це не стало черговою монополією — нам потрібні союзники до того, як сюди прийде Стрикс.

— Стрикс прийде незалежно від нас?

— Він уже знає приблизний напрямок — через рейдерів у западині. Дай йому два-три тижні, і він знайде.

Рей дістав передавач — не ховаючись, на очах у всіх — і натиснув кнопки. Потім сказав координати. Потім поклав передавач назад.

— Вони будуть тут за п'ять-сім днів, — сказав він.

— У нас є п'ять-сім днів, — сказала Міла. — Використаємо їх з користю.