Частина сьома. ПЕРЕВАЛ

Гори почалися на шостий день — або вони почалися ще раніше, просто рівнина непомітно підіймалася, і одного ранку виявилося, що горизонт більше не плаский, а зубчастий. Тут пил ставав іншим — кам'яним, древнішим, без солоного присмаку.

Локк вів їх. Він знав ці місця по-особливому — не так, як знають маршрут, а так, як знають обличчя: з відчуттям, де під якою зморшкою що ховається. Іноді він зупинявся, клав долоню на скелю і стояв так кілька хвилин. Потім або змінював напрямок, або рухався далі. Ніхто не питав пояснень — після кількох днів шляху всі навчилися довіряти цьому.

Але гори виявились значно підступнішими, ніж очікувалося.

Першою проблемою стала стежка — точніше, її відсутність. Там, де за картою мав бути прохід, лежав великий зсув — свіжий, не старший кількох років. Вони витратили цілий день, щоб знайти обхід, і цей обхід вивів їх на карниз завширшки менше метра над прірвою, де на дні лежали кістки якихось тварин, давно висохлі.

Тарас проходив цей карниз із заплющеними очима — не зі страху, а тому що з відкритими дивився вниз і починав рахувати відстань. Він сам про це сказав, уже з іншого боку, абсолютно спокійно.

— Навіщо рахував? — спитав Рей.

— Звичка. Я все рахую.

— І що нарахував?

— Сімдесят три метри. Якщо падати вільно — приблизно чотири секунди. — Він відкрив очі. — Краще я цього не знав.

Другою проблемою стало джерело.

Точніше — людина біля нього.

За третім перевалом, у вузькій ущелині, де між каменями проступала волога — не вода, саме волога, мокрий камінь, — сидів чоловік. Молодий, виснажений, з порожнім поглядом людини, що провела на сонці занадто довго. Він не вреагував на їхню появу — просто сидів і облизував камінь.

Міла зупинилася.

Лан підійшов першим — обережно, але швидко, перевірив пульс, підняв повіко.

— Живий, — сказав він. — Але ненадовго.

У них на той момент лишалося сімнадцять ампул на п'ятьох — розраховано строго. Врятувати незнайомця — це було рівнозначно тому, щоб самим опинитися під загрозою на останньому відрізку шляху.

Ніхто не говорив. Всі дивилися на Мілу.

Вона дістала дві ампули.

— Тарасе, допоможи мені.

Вони витратили ще годину, щоб привести чоловіка до тями — це виявився молодий хлопець із маленького гірського поселення вище, що жило за рахунок збору конденсату зі скель. Він заблукав два дні тому. Коли він міг іти самостійно — Лан вказав йому напрямок і дав ще одну ампулу.

— Три ампули, — сказав Лан, коли той пішов. — Це критично.

— Я знаю, — відповіла Міла.

— І ти все одно дозволила.

— Я все одно дозвлила.

Він подивився на неї — тим поглядом, яким дивляться, коли не погоджуються, але поважають.

* * *

На восьмий день вони знайшли табір Е-13.

Те, що від нього лишилося: кілька розкладних каркасів від наметів, іржавий примус, ящики з-під обладнання, кілька пар старих чобіт. І маленький металевий знак на скелі, вибитий зубилом, із двадцятишестирічним терпінням, яке пережило час і бурі: «Е-13. Тут ми ночували перед фінальним підйомом. Ми були сповнені надії. — О.В.». Але людських тіл не було. Експедиція пішла далі, чи їй не дозволили піти, питань було більше ніж відповідей.

Локк підійшов до знака і торкнувся пальцем. Його рука не тремтіла, але він тримав долоню на камені довше, ніж потрібно.

— Ти її любив, — тихо сказала Міла. Не запитала — просто сказала.

Він не відповів одразу.

— Я знав її двадцять шість років тому. Тоді я любив усіх, хто йшов туди — вони несли щось важливе. — Пауза. — Але так, і її зокрема.

— Чому не пішов з ними?

— Не взяли. Сказали: потрібні науковці, не мандрівники. — Він нарешті забрав руку від каменю. — Я думав іти слідом. Але почалися облоги, Стрикс перекрив дороги, я не встиг. — Він повернувся. — Двадцять шість років. Розумієш, що це означає? Кожен рік я думав: може, вона ще жива. Може, просто лишилась там. — Він злегка похитав головою. — Людині потрібна надія. Навіть якщо вона безпідставна.

— Може, вона не безпідставна, — сказав Рей.

Обидва дорослих поглянули на нього.

— Якщо там є вода, — продовжив він, — то там можна жити. Якщо вона залишилась там, а не повернулась — може, не тому, що не могла повернутись. А тому, що не хотіла йти.

Локк довго дивився на хлопчика.

— Ти надто розумний для свого віку, — сказав він нарешті.

— Мені казали, — відповів Рей без жодної бравади.