Частина шоста. СПЕКА І ПРАВДА.

На четвертий день вони потрапили в піщану бурю.

Вона прийшла без попередження — або, точніше, з попередженням, яке вони не встигли розпізнати: спочатку змінився колір горизонту — із звичного іржавого на темно-охристий, потім вітер підвищив тон, потім стало важче дихати. Локк сказав «буря» — і всі вже знали, що це означає.

Вони встигли заховатися за великою скелею — за тою, що стоїть, а не лежить, — і налягти на неї, затуливши обличчя. Буря тривала чотири години. Чотири години — це дуже довго, коли ти не можеш рухатись, говорити, бачити, і кожен вдих крізь маску відфільтровує пісок, але не весь.

Коли вона скінчилась, Тарас виліз із-за скелі першим і мовчки почав перевіряти пошкодження. Його комбінезон у кількох місцях протертий до дір — крізь ці місця шкіра була в дрібних порізах від піщинок.

— Нічого критичного, — сказав він, оглянувши всіх. — Але треба залатати. — Він дістав із наплічника латальний матеріал — старий, але ще придатний — і почав роботу.

Поки він латав комбінезони, Локк знайшов сонячну панель — розбиту, наполовину занесену піском. Він мовчки приніс її Тарасові і поклав поряд.

— Працює? — спитав Тарас, навіть не дивлячись — тільки доторкнувшись пальцями.

— Половина.

— Буде дистилятор. — Він почав розбирати панель, поєднуючи з тим, що ніс у наплічнику.

Міла сиділа осторонь і перевіряла карту — ламінування захистило її від бурі. Потім підняла очі і виявила, що Локк дивиться на неї.

— Ти хочеш мені щось сказати, — констатувала вона.

— Хочу, — підтвердив він. — Але це стосується не тільки тебе.

Він покликав усіх — всіх, крім Рея. Саме цей вибір сказав Мілі більше, ніж будь-які слова. Коли вони зібрались і Локк заговорив, вона вже знала, про що мова.

— Тієї ночі в западині хлопчик виходив на зв'язок. Передавач, саморобний. Три слова — «знайшли карту, йдемо».

Тиша.

— Хто він? — спитав Лан. Не різко — але обличчя стало кам'яним.

— Не знаю. Але знаю, що він отримав завдання — і виконує його. — Локк поглянув на Мілу. — Питання: що ти будеш з цим робити?

Вона думала. Не швидко — справді думала.

— Поговоримо з ним, — сказала вона нарешті.

— Він може збрехати.

— Може. Але можна відчути, коли брешуть. — Вона подивилась на ліхтарик у руках — і раптом подумала про батька, про те, як він умів відрізняти, де в геологічному зрізі правда, а де ілюзія. — Його відіслати неможливо — ми всередині маршруту. Лишити одного — смерть. Прив'язати — неетично і небезпечно. Єдине, що є: поговорити.

— Він дитина, — сказав Лан.

— Дитина, яка носить саморобний передавач і знає, як ним користуватись.

Рей прийшов до вогню сам — вони його не кликали, але він, мабуть, зрозумів. Він зупинився перед ними і дивився прямо на Мілу.

— Ти все чув, — сказала вона Локкові — і вже не питально.

— Так, — підтвердив хлопчик рівно.

— Хто тебе послав?

— Рада Сімох.

— Барони? — різко спитав Лан.

— Ні. — Рей зробив крок уперед. — Рада Сімох — це не барони. Це... складно пояснити. Вони є в кількох анклавах — ті, хто думає, що воду треба зробити спільною. Хто пам'ятає, що вода була спільною. Вони не воюють — вони шукають і збирають інформацію. — Він замовк. — Вони дізналися, що ти шукаєш Карст-Омегу, і попросили мене піти разом. Якщо знайдемо — повідомити координати.

— Тільки координати? — спитала Міла.

— Тільки координати. Вони не хочуть захопити — хочуть знати, щоб потім... — Він підбирав слова. — Щоб потім можна було говорити з позиції факту. Якщо є вода — це інакша розмова, ніж якщо кажеш, що «може є».

— І ти погодився. Чому?

Довга пауза. Хлопець дивився на свої руки.

— Мою матір звали Надія, — сказав він нарешті. — Вона була з Ради Сімох. Три роки тому вона пішла кудись і не повернулася. Мені сказали, що вона шукала воду на схід від гір і там зникла. — Він підняв погляд. — Я не знаю, чи вона жива. Але якщо там є вода — там могло бути щось іще. Якийсь слід. — Голос не зламався — але потребував зусиль, щоб не зламатися. — Мені сказали: підеш разом з групою Гарченко. Я погодився. Але не тільки через завдання.

Ніхто не говорив. Лан відвернувся. Тарас продовжував щось писати. Локк дивився в темряву.

— Ти мав сказати нам з самого початку, — сказала Міла. Не гнівно — просто.

— Знаю. — Він не виправдовувався. — Я думав, що не візьмете.

— Можливо, не взяли б, — чесно відповіла вона. — Але тепер ти з нами, і ми в середині дороги. — Вона подивилась на нього довго. — Твій передавач. Якщо треба знову виходити на зв'язок — скажи мені. Ми вирішимо разом, що передавати.

Він мовчки дістав передавач і поклав між ними на землю. Не віддав — але поклав, щоб було видно.

— Прийнято, — сказала Міла.

* * *

Вночі, поки всі вже справді спали, Тарас підійшов до Міли і тихо сказав:

— Ти думаєш, він каже правду?

— Думаю, що він каже те, у що вірить, — відповіла вона. — Це не завжди та сама річ. Але це вже щось.