Частина п'ята. СОЛОНА ЗАПАДИНА.

Вони вийшли на другий день шляху з рівнини на те, що колись було берегом — тепер лише різкий уступ, де закінчувалася одна пустка і починалася інша, нижча, ще біліша, ще більш безжальна. Солона западина. Дно колишнього озера завглибшки метрів п'ятнадцять, розміром приблизно з невелике місто — і ця подібність до міста була насмішкою: рівні «вулиці» між кристалічними нашаруваннями, «будівлі» з іржавих остовів корабликів і барж, що колись плавали тут.

Пил тут був іншим — дрібніший, злісніший, він проникав крізь найтонші щілини в комбінезонах і скрипів на зубах навіть крізь захисні маски.

— Ідемо швидко, — сказав Лан, перш ніж вони спустились. — Не розмовляємо без потреби. Дихаємо неглибоко. Западина довга — якщо вітер зміниться, буде буря, а бурі тут пережити неможливо.

— Ти бував тут? — спитав Тарас.

— Проводив охоронні операції для Стрикса два роки тому. Тут живуть або ховаються від усіх. — Він подивився вперед. — Не завжди мирно.

Перший день у западині пройшов без подій — якщо не рахувати виснажливу ходу по сипкому ґрунту, що не давав нормального опору, і пекучий вітер, що змінював напрямок кожні кілька годин. Вони рухалися між корпусами іржавих суден — велетнів, що лежали на боці або навпіл закопалися в дно, з назвами, які ще можна було розібрати на деяких бортах: «Карпати», «Надія», «Марс-7».

Рей ішов і читав ці назви вголос — тихо, для себе, ніби перекладав щось із незнайомої мови.

На другий день западини з'явилися рейдери.

Їх було восьмеро. Вони виникли звідусіль одразу — з-за корпусу вантажного баркаса праворуч, із-за кристалічного нашарування ліворуч, двоє з-за спини. Відпрацьована тактика, добре виконана — Лан зупинився і тихо сказав «стоїмо» ще до того, як хтось побачив зброю.

Ватажок рейдерів — широкоплечий, у латаному захисному костюмі, з маскою, що закривала нижню половину обличчя — підійшов на кілька кроків і зупинився на відстані, де ще можна говорити, але вже не можна непомітно дістати зброю.

— Комбінезони знімати не прошу, — сказав він. Голос хрипкий, але спокійний. — Ампули. Запаси. Якщо є якась карта — давайте карту. Все на землю, і ми підемо.

— Нас п'ятеро, — сказав Лан, не рухаючись, голос рівний. — Вас восьмеро. Але якщо ви знаєте Солону западину — знаєте, що перестрілка підніме пил. Пил підніме бурю. Буря вб'є всіх.

— Може, й не всіх.

— Може. Але вам це вигідно? — Лан повів поглядом по рейдерах. — Ви виглядаєте, ніби вже давно тут. У вас є сховок, є запаси — ви не йдете на нас від відчаю. Ви йдете, бо так завжди робите. — Пауза. — Нам нема чого вам давати, що варте вашого ризику.

Ватажок мовчав. Він зважував — Міла бачила це навіть крізь маску, за очима. Лан казав правду, і той розумів, що він правий.

— Одну ампулу, — сказав ватажок нарешті. — Просто воду. Одну.

Міла зробила крок уперед. Лан злегка повів рукою — «стій» — але вона вже рухалась.

— Ось, — сказала вона і поклала ампулу на землю між ними.

Ватажок довго дивився на неї — не на ампулу, саме на неї. Потім нагнувся, підняв, кивнув і пішов. Його люди зникли так само швидко, як з'явилися.

— Три дні нашого запасу, — сказав Тарас, коли вони зникли.

— Я міг спробувати вести переговори, — сказав Лан. У його голосі не було докору — тільки констатація того, що він вважав помилкою.

— Ти їх і вів, — відповіла Міла. — Але вони хотіли крові. Одна ампула забрала спрагу — не фізичну, а ту, від якої починаються вбивства. — Вона подивилася на нього. — Ти бачив, як той чоловік дивився на нас? Він не хотів нас грабувати. Він хотів вижити.

Лан не відповів. Він пішов уперед, і його спина говорила про незгоду більше, ніж будь-які слова.

* * *

Тієї ночі, поки інші спали, Рей не спав.

Він лежав нерухомо і чекав — хвилин двадцять, поки дихання всіх не стало рівним і глибоким. Потім тихо, дуже тихо, підповз до борту найближчого корпусу. З-під нижнього шару комбінезона — там, де є потайна кишеня, яку шиють тільки ті, кому є що приховувати, — він дістав маленький передавач. Саморобний, із перепаяної деталі від старого рації та кількох компонентів, знайдених у різних місцях. Він натиснув три кнопки в певній послідовності і прошепотів у нього — три слова, не більше: «Знайшли карту. Йдемо».

Потім сховав передавач назад і поповз на місце.

Він не знав, що Локк не спав.

Старий лежав нерухомо і дивився на зірки, і в його очах не було ні гніву, ні здивування. Він бачив усе. Він почув шепіт — а Локк умів чути речі, які не призначалися для його вух, ще відтоді, коли вуха стали єдиним надійним інструментом виживання.

Він не сказав нікому — не тієї ночі. Він думав.