Частина четверта. ЛОКК

Його звали просто Локк — чи то прізвище, чи прізвисько, ніхто не знав. Міла чула про нього від батька: «старий мандрівник, що тримається подалі від анклавів і баронів, знає кожен камінь між горами і морем». Батько зустрічав його двічі — один раз поблизу зруйнованого маяка на старому узбережжі, другий — у гірських передгір'ях, куди майже ніхто не заходив.

«Він знає те, чого немає на картах», — писав батько. — «Тому що карти малювали люди, які вже не пам'ятали, якими були ці місця. А Локк пам'ятає. Якщо тобі колись знадобиться — шукай його біля старого маяка. Він повертається туди кожні кілька місяців. Чому — не знаю. Може, тому що маяк — це символ орієнтиру, а він досі шукає якийсь свій орієнтир».

Маяк стояв посеред рівнини як пародія на себе — висока вежа без моря, орієнтир без сенсу. Вітер загудів у металевих прутах, коли вони підходили, — низько, тривожно. Навколо маяка на землі були розкладені якісь предмети, розставлені, здавалося, без системи: кілька каменів, шматок старої мотузки, металева пластина з написом, якого Міла не могла прочитати здалеку.

Стара людина сиділа на камені спиною до них і їла щось із консервної банки без етикетки, рухи спокійні і методичні. Він не підняв голови, коли вони підійшли, — але Міла готова була посперечатися, що почув їх іще здалеку.

— Далеко до Кам'яного перевалу? — запитала вона.

— Залежить від того, яким шляхом іти і що шукати, — відповів старий. Голос у нього був низький, трохи хрипкий — голос людини, що говорить нечасто і не надто дбає про свою артикуляцію. — Якщо через Солону западину — три дні в хорошу погоду. Якщо в обхід через Червоні пагорби — п'ять. Якщо через стару дорогу, яку засипало після землетрусу, — не доберетеся.

— А якщо знати дорогу? — спитала вона.

Він нарешті підняв очі. Обличчя Локка нагадувало карту — таку ж детальну і таку ж вишиту складками, якими час і пил прокреслюють людей іще виразніше, ніж каміння. Очі були дивного кольору — сірі з жовтуватим відтінком, як небо перед піщаною бурею.

— Якщо знати дорогу — два дні. Але дорогу туди не знає майже ніхто. — Він поглянув на неї уважніше. — Ти схожа на Сергія Гарченка.

Міла здригнулася.

— Ти знав мого батька?

— Зустрічав. Двічі. — Він поставив банку на землю. — Він говорив про підземні горизонти так, ніби вони були живими істотами. Мені подобалося, як він про це говорив. — Пауза. — Він помер?

— Сім років тому.

— Шкода. — Коротко, без надмірного співчуття — просто констатація втрати. — Значить, ти мабуть знайшла карту Войтенко.

Міла не відповіла — але, мабуть, вираз її обличчя був відповіддю.

— Я знав усіх, хто йшов в Експедицію 13, — продовжив Локк, підводячись. Він був значно вищий, ніж здавалося сидячим — довгий, сухуватий, з тим особливим видом людей, яких вітер видубив до самої суті. — Оленка Войтенко — розумна жінка. Якщо вона лишила вказівки — то лишила правильно.

— Вона написала: «знайди людину, яка пам'ятає». Батько казав, що така людина — ти.

Він подивився на неї довго — не зважуючи, не оцінюючи, а просто дивлячись, ніби намагався зрозуміти щось у ній, що не передавалося словами.

— Ти пам'ятаєш воду? — спитав раптом Рей — тихо, майже пошепки.

Локк переніс погляд на хлопчика. Щось у його обличчі змінилося — не розм'якло, але відкрилося трохи.

— Пам'ятаю дощ, — сказав він нарешті. — Пам'ятаю, як вода падала з неба — не по краплі, а відразу скрізь, і ти не міг від неї сховатися. І ти дозволяв їй іти, тому що думав, що так буде завжди. — Він помовчав. — Пам'ятаю річку. Як вона рухалась — не витікала з джерела, а просто текла, тому що земля була нею наповнена. Пам'ятаю, як пахло після дощу.

— Як пахло? — спитав Рей.

— Як... початок. Важко пояснити людині, яка цього не нюхала.

— Ти підеш з нами? — запитала Міла.

Він подивився на горизонт — туди, де гори ледве проступали крізь мерехтіння розпеченого повітря. Потім на них — на чотирьох різних людей, що стояли перед ним із різними рівнями втоми і рішучості.

— Піду, — сказав він. Не «так», не «добре» — просто «піду», ніби рішення існувало незалежно від нього, і він просто констатував факт.

* * *

Тієї ночі вони зупинилися біля основи маяка, і Локк розповідав. Він говорив скупо — відміряючи слова так само, як відміряли воду: ні краплі зайвого, але нічого важливого не пропускаючи.

— Катастрофа відбувалася поступово, — казав він, дивлячись на зірки — єдине, що не змінилося. — Спочатку посуха. Потім виверження на Камчатці — воно викинуло стільки попелу, що сонячне світло ослабло на два роки. Цього було б достатньо, щоб охолодити клімат, але одночасно відбулося ще щось: супутникова система регулювання хмар, яку запустили американці, дала збій. Хмари розігналися, замість того щоб збиратися. Гідрологічний цикл розірвався, як ланцюг, якому витягли одну ланку. Вода більше не поверталася з неба.

— А люди? — тихо спитала Міла.

— Люди виживали, як завжди виживають — по-різному. Хтось організовував, хтось грабував, хтось чекав, поки все само налагодиться. Воно не налагодилося. — Він помовчав. — Метаболізм адаптувався. Ніхто не знає точно, чому — може, якийсь вірус, може, природний відбір пришвидшився. Люди почали потребувати менше води. Але менше — не означає зовсім без. Спочатку люди думали, що це тимчасово. Потім — що науковці вирішать. Потім — що є запаси, яких вистачить. Запаси скінчились. Рішень не було. Тоді людство поділилося на тих, хто почав будувати нове, і тих, хто вирішив, що нове — це та ж сама стара система, тільки з іншими правилами.

— Стрикс та інші барони, — сказав Лан. У його голосі не було запитання.

— Барони з'явилися природньо. Коли ресурс стає рідкісним — завжди з'являється той, хто його контролює. Це не зло — це механізм. Стрикс не гірший і не кращий за більшість. Він просто першим зрозумів, як влаштований новий світ, і взяв своє місце в ньому.