Частина друга. ТРОЄ.

Тарас Коваль з'явився в анклаві Сіль за чотири місяці до того, як усе почалося. Він прийшов із заходу — звідти, де колись було місто з широкими проспектами та університетами — і виглядав так, ніби ніс усю цю загублену цивілізацію на своїх плечах: широкоплечий, мовчазний, з наплічником, із якого стирчали труби, дроти і якісь деталі, ідентифікувати які Міла не бралася.

Він прийшов до неї сам — не через рекомендації, не через оголошення. Просто постукав у двері і сказав: «Я чув, що у вас проблеми з третім насосом».

Ніхто йому не казав про третій насос. Він просто подивився на розподільні труби і зрозумів — за вібрацією, за мікроскопічними відмінностями в осаді на кришках клапанів.

За три години насос працював краще, ніж коли-небудь. Міла запропонувала йому ампулу як оплату; він відмовився і попросив натомість місце, де можна поспати, і доступ до бібліотеки.

— Якої бібліотеки? — здивувалася вона.

— У тебе за стіною є кімната з книгами, — сказав він. — Номер 213. Я бачив через щілину в дверях.

Це була батькова кімната. Міла не відкривала її два роки. Але вона відкрила її для Тараса — не знаючи чому, може, тому що він говорив про книги так само, як батько говорив про геологічні пласти: як про щось живе.

Він читав три дні поспіль, майже не виходячи. Потім вийшов і сказав: «Твій батько мав рацію щодо карстових горизонтів. Якщо він правильно визначив геологічну структуру на північ від гір — там може бути більше води, ніж у всіх свердловинах разом».

Вона дивилася на нього довго.

— Ти читав його нотатки?

— Вони ж були в бібліотеці.

— Я не дозволяла...

— Ти не забороняла.

Це була правда. Вона не сказала «забороняється», вона сказала «доступ до бібліотеки», і Тарас сприйняв це буквально. Міла зрозуміла, що він не намагався порушити кордони — він просто не завжди розумів, де вони проходять.

Це її не роздратувало. Навпаки.

— Ти думаєш, що це реально? — спитала вона.

— Геологічно — так. Практично — залежить від безлічі факторів. Дорога туди, умови на місці, чи не зруйнований горизонт за ці роки. — Він подивився на неї. — Але якщо не спробувати — ніколи не дізнаєшся.

Він залишився. Не офіційно — просто залишився, лагодив те, що ламалося, читав книги ночами, іноді готував їжу з того, що знаходив на спільному ринку. Він ніколи не говорив багато — але коли говорив, варто було слухати.

* * *

Лана Міла знала давніше — ще з тих часів, коли той служив охоронцем Стрикса в анклаві Кам'яний. Кам'яний знаходився за два дні шляху, і час від часу між анклавами відбувався обмін — людьми, запасами, інформацією. Міла бачила Лана кілька разів на переговорах: незворушний, ощадливий у словах і рухах, з очима, що постійно сканували простір навколо, — такий тип, якого навчила обережності не школа, а досвід.

Коли він прийшов до анклаву Сіль — без зброї, без запасів, з синцем під оком, що жовтів на третій день — вона зрозуміла, що щось сталося.

— Я більше не охоронець Стрикса, — сказав він, не пояснюючи.

— Я бачу. Що трапилось?

Він помовчав — тією паузою, яка буває в людей, що звикли не розповідати про себе.

— Сім'я. Мати, батько, троє дітей — наймолодшому, мабуть, три роки. Прийшли до анклаву без ампул. Не через злий умисел — просто мали нещастя народитися в тому місці, де немає барона і немає регулярного постачання. Вони пройшли два дні, щоб дістатися до нас.

— І ти їх пропустив.

— Я дав їм воду з власного запасу. — Він подивився на неї беззахисно, просто в очі. — Я знав, що Стрикс дізнається. Але що мені залишалося? Дивитися, як дитина вмирає перед моїми очима?

— Ти б не зміг дивитися?, — спитала вона.

— Ні.

Того вечора вона дала йому кімнату — 211, навпроти батькової. Наступного ранку він прокинувся раніше за всіх і полагодив зламаний клапан на першому розподільному пункті — той, до якого ніхто не міг підступитися через незручне розташування. Ніхто його не просив.

Це теж щось говорило про людину.

* * *

Рей з'явився останнім — місяць потому, уже восени, яку впізнавали тільки за тим, що вітер став трохи менш гарячим.

Його знайшли за зовнішнім периметром анклаву — хлопчик років дванадцяти, без комбінезону, без запасів, без жодних документів. Один у соляній пустці. Як він вижив — ніхто не розумів. Сам він не пояснював.

Управитель Бабець хотів відправити його до дитячого бараку, де тримали таких — сиріт, підкидьків, дітей без анклавної приналежності. Там годували двічі на день і нічого більше. Міла забрала хлопчика до себе — сама не знаючи чому. Може, тому що в його очах не було дитячого страху — була та сама стомлена уважність, яку вона бачила в людей, що виживали занадто довго і самостійно.

Рей їв мало, говорив ще менше. Але він спостерігав — за всім і завжди. Міла помічала, як він дивиться на людей: не тривожно, а аналітично, фіксуючи деталі, запам'ятовуючи. Це не було дитячою цікавістю. Це було щось вивчене.

Одного разу вона застала його в батьковій кімнаті — він сидів над картами і розглядав їх так, ніби вмів їх читати.

— Ти знаєш, що це? — спитала вона.

— Геологічні розрізи. — Він підняв очі. — Мою матір звали Надія. Вона теж мала такі карти.

— Де вона зараз?

— Не знаю, — сказав він, і це «не знаю» прозвучало не як незнання, а як відповідь, яку він давав уже багато разів і яка кожного разу обходилася йому у певну кількість чогось внутрішнього.

Міла не стала питати далі. Вона просто дозволила йому залишитися біля карт.