Офіцери Ліги одночасно підняли свої масивні дворучні мечі, леза яких світилися темно-сірим вакуумом. Одночасний удар трьох клинків породив таку потужну хвилю заперечення часу, що весь простір сховища почав стискатися в одну точку.
Макс зреагував миттєво. Він вискочив уперед, викидаючи обидві руки назустріч руйнівній хвилі. З його долонь вирвався сліпучий срібний бар'єр, але від удару Вищих Офіцерів Макс упав на коліна, а з його носа бризнула кров. Його нова сила була на межі вигорання.
— Ларо, зараз! — прохрипів він.
Лара підбігла, обхопила Макса за талію однією рукою, а іншою схопила Вікторію. Срібне волосся Лари за спалахами магії здавалося чистим світлом. Вона активувала свою фіксацію часу, виграючи для них останню, єдину секунду в цьому столітті.
Разом вони крокнули прямо в ртутно-білий вир часового провідника.
У ту ж секунду Офіцери Ліги опустили свої мечі, і підземне депо 2026 року разом із залишками сховища просто перестало існувати в історії, перетворившись на суцільну пустку.
Падіння здавалося вічністю, хоча тривало частку секунди. Навколо них проносилися розмиті кадри: обличчя людей, будинки, що будувалися й руйнувалися, зими, що миттєво змінювалися веснами. Простір стискав їх з такою силою, що Ларі здавалося, ніби її кістки зараз перетворяться на цифровий пил.
А потім усе припинилося. Вони з гуркотом упали на тверду, холодну поверхню.
Лара важко закашлялася, ковтаючи повітря, і миттєво здригнулася. Повітря було зовсім іншим — густим, вологим, із виразним присмаком торф'яного диму, кінського гною та свіжої деревини. Навколо панував глибокий, непроглядний туман.
Вона підвелася, тримаючись за забите плече. Макс лежав поруч, його срібні очі повільно повертали свій природний колір, а кров на обличчі запеклася. Вікторія сиділа трохи далі, розглядаючи свої повністю спалені татуювання, які тепер виглядали як звичайні чорні шрами.
— Ми... де ми? — прошепотів Макс, допомагаючи Ларі піднятися.
Туман перед ними почав повільно розсіюватися, відкриваючи краєвид. Вони стояли посеред брудної, вимощеної кругляком вулиці. Обабіч височіли двоповерхові дерев'яні та цегляні будинки в готичному стилі, освітлені рідкісними гасовими ліхтарями. Повз них, не звертаючи на дивно одягнених прибульців жодної уваги, повільно проїхав дерев'яний кінний екіпаж. На людях навколо були довгі пальта, капелюхи-циліндри та важкі сукні.
Лара подивилася на велику вежу в центрі площі. Там, де в її часі стояв сучасний залізничний вокзал, зараз височіла лише закладена наполовину кам'яна ратуша з гігантськими будівельними лісами.
На недобудованій вежі висів один єдиний, величезний механічний годинник із латуні. Його стрілки стояли нерухомо. На циферблаті було рівно 10:00.
— Ми встигли, — тихо сказала Вікторія, підводячись і ховаючи свій даремний револьвер у кишеню. — Це 1850 рік. Перший день, коли в цьому місті запустили час. Але подивіться на годинник. Він стоїть. Це означає, що часова петля мого діда вже закрилася навколо цього року. Олександр десь тут. І він уже почав переналаштування Першородного Механізму.
Раптом із туману на протилежному боці вулиці почувся важкий, ритмічний стукіт металу об каміння. Хтось повільно наближався до них, тримаючи в руці тростину з масивним латунним набалдашником у вигляді шестерні.
Стукіт тростини ставав усе чіткішим, луною відбиваючись від мокрих кам'яних стін готичних будинків. З білого туману повільно вирисувався силует високого чоловіка у бездоганному чорному пальті та високому циліндрі.
Коли він підійшов ближче під тьмяне світло гасового ліхтаря, Макс мимоволі зробив крок назад, а його рука сама потягнулася до кишені.
Перед ними стояв Олександр. Але це був не той сивобородий старий, якого вони бачили у Вежі Часу два місяці тому. Цей чоловік виглядав значно молодшим — йому було трохи більше сорока, його борода була акуратно підстриженою та абсолютно чорною, а в погляді ще не було того безумства фанатика. Це був дід Макса, але з минулого — Хранитель Часу на піку своєї молодості та сили.
Він зупинився за три кроки від них, сперся на латунний набалдашник своєї тростини й уважно оглянув трійцю. Його погляд затримався на срібних очах Макса, а потім на білих пасмах волосся Лари.
— Дивний вибір вбрання для першого зимового ранку, панове, — спокійно, з легкою посмішкою промовив Олександр. Його голос був чистим і глибоким, без жодного механічного відлуння. — Хоча, дивлячись на ваші часові інверсії... ви прибули здалеку. Звідти, де Головний Хронометр уже почав іржавіти.
Макс зробив крок уперед, ледь стримуючи емоції:
— Діду... Тобто, Олександре. Ти знаєш, хто ми?
Молодий Олександр злегка підняв брову й крутанув коліщатко на своїй тростині. Раптом латунна шестерня на набалдашнику зацокала, і довкола них чотирьох туман застиг, утворюючи локальний купол безчасся.
— Я розробляв теорію часових ліній останні десять років, юначе, — відповів Олександр, дивлячись прямо на Макса. — І я знаю структуру власної енергетичної матриці. Ти носиш мій спадок. А отже, ти мій нащадок із майбутнього. Але твоя присутність тут означає лише одне: у вашому часі я припустився помилки. І ви прийшли, щоб її виправити.
Відредаговано: 08.10.2026