Остання координата: Полювання

Розділ 13. Нитка часу

Він виставив обидві руки вперед, спрямовуючи всю свою срібну кінетичну силу не на ворогів, а на краї порталу, що згасав. Його очі спалахнули сріблом так потужно, що з куточків повік потекли тонкі цівки крові. Він буквально вчепився своєю магією в розірвану тканину простору, насильно утримуючи й розширюючи тріщину своїми вольовими зусиллями.

Метал годинникової вежі навколо них вив від напруги.

— Вікторіє, мені потрібен твір якір! — крикнув Макс, відчуваючи, як його власні м'язи починають німіти. — Твій ланцюг!

Вікторія, миттєво зрозумівши задум, зірвала зі своєї шиї важкий хромований ланцюжок — символ Хранителів Часу, який дивом уцілів під час перезавантаження.

— Ларо! Лови! — прокричала Вікторія, кидаючи кінець ланцюга прямо всередину дзеркальної тріщини.

У глибині Архіву Лара почула цей голос. Простір навколо неї стискався в одну точку, залізні шафи перетворювалися на цифровий пил. Вона стрибнула вперед, витягнувши руку, і її пальці в останню секунду мертвим хватом вчепилися в прохолодні хромовані ланки.

Макс видав дикий, нелюдський крик, і ривком смикнув руку на себе, вкладаючи в цей рух усі залишки своєї енергії.

Дзеркальний портал вибухнув сліпучим срібним фонтаном, відкинувши Макса та Вікторію до протилежної стіни вежі. Тріщина в повітрі з гучним скляним тріском закрилася назавжди, залишивши по собі лише тихий шелест зимового вітру.

Коли курява осіла, Макс гарячково підняв голову.

Посеред засипаної снігом і попелом підлоги вежі, важко дихаючи й тримаючись за забитий бік, лежала Лара. Її срібні пасма волосся тепер повністю закривали всю ліву сторону голови — ціна за руйнування Головного Терміналу була видимою. Але вона була тут. Жива й матеріальна.

В її руці, окрім ланцюжка Вікторії, було затиснуто старий, обпалений сувій із Головного Архіву Ліги, який вона встигла вихопити з центральної консолі за мить до вибуху.

Макс підповз до неї, міцно притискаючи до себе. Лара уткнулася обличчям у його плече, відчуваючи, як її нарешті відпускає крижаний холод неіснування.

— Я знайшла його, Максе... — прошепотіла вона, піднімаючи сувій. На його обгортці була зображена та сама емблема, що й на годиннику його діда. — Твій дід... він не просто хотів перезапустити час. Він намагався приховати правду. Ліга Стирачів не створювала цей світ. Вони лише тюремники. А справжній творець Годинника Судного Дня все ще живий. І він чекає на нас.

Раптом за межами вежі вокзалу пролунав гучний, довгий гудок потяга. Час навколо міста знову пішов уперед. Застиглий сніг упав на землю, а пасажири на перонах знизу рушили з місця, навіть не підозрюючи, що за останні кілька хвилин їхній світ ледь не перестав існувати двічі.

Макс, Лара та Вікторія не могли залишатися на вокзалі ні хвилини. Попри те, що місто ожило, повітря навколо вежі все ще пахло спаленим часом. Будь-який патрульний Ліги, який пройшов би крізь часову тріщину, миттєво зафіксував би їхні координати.

Вікторія, кульгаючи й тримаючись за обпалені рунічні татуювання, повела їх таємними переходами вокзалу до занедбаного підземного депо, про яке знали лише Хранителі найвищого рангу. Там, серед іржавих вагонів минулого століття, було облаштовано її тимчасове сховище — єдине місце в місті, захищене від радарів Стирачів.

Щойно важкі залізні двері сховища зачинилися, Лара безсило впала на старий шкіряний диван. Вона обережно поклала на металевий стіл обпалений сувій, який дивом урятувала з серця Архіву.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше