Світ за межами порталу зустрів Лару гробовою, стерильною тишею.
Тут не було ні зими, ні снігу, ні неба. Головний Архів Ліги Стирачів виглядав як безкінечний лабіринт із гігантських залізних шаф, що йшли вгору й вниз у повну темряву. Повітря навколо світилося мільярдами дрібних цифрових ліній — це були лінії часу кожної людини, кожної події в історії.
Прямо посеред зали на платформі височів Головний Термінал — монолітна кругла колона, всередині якої, наче у величезній колбі, крутилися мільйони залізних масок Ліги. Саме звідси йшов сигнал, що контролював розум Вікторії та всіх вартових.
Щоправда, Лара була тут не одна. З темряви між шафами почали повільно виходити десятки сірих ліквідаторів. Вони не поспішали — у своєму лігві вони відчували себе абсолютними господарями.
Тем часом на годинниковій вежі Макс веде найважчий бій у своєму житті.
Вікторія під дією протоколу атакувала з нелюдською швидкістю. Кожен помах її коси залишав глибокі тріщини в самій реальності вежі. Макс не хотів завдати їй шкоди, тому лише захищався, виснажуючи свої срібні сили.
— Вікторіє, згадай, хто ти! — кричав Макс, блокуючи черговий удар. Його срібний щит уже йшов глибокими тріщинами. — Ти Хранителька! Твій час належить тобі, а не залізній масці!
Залізна маска на її обличчі на мить спалахнула червоним. Вікторія перехопила косу обома руками й з дикою силою обрушила її на Макса. Його щит розлетівся на тисячі срібних іскор. Макса відкинуло назад, і він повис на самому краю зруйнованої стіни вежі, тримаючись однією рукою за іржаву балку. Під ним, далеко внизу, застиг у безчассі зимовий вокзал.
Вікторія повільно підійшла до нього, піднімаючи лезо для фінального удару.
В цей же момент у глибині Архіву Лара пробилася крізь перших вартових. Її пістолет був порожній, а срібне волосся на скронях палало від перенапруги. Вона підбігла до Головного Терміналу, вихопила з сумки останній рунічний артефакт, що залишився від Вежі Часу, і з усієї сили вбила його прямо в центр скляної колби з масками.
— Систему... анульовано! — крикнула Лара.
Колба всередині Архіву з тріском розлетілася. Мільйони масок одночасно спалахнули білим вогнем.
На вежі вокзалу лезо коси Вікторії застигло в одному сантиметрі від обличчя Макса. Її залізна маска почала стрімко покриватися тріщинами, з-під яких виривалося чисте срібне світло. Вона випустила зброю з рук, схопилася за голову й закричала, коли контроль Ліги над її розумом повністю розпався.
Але руйнування Головного Терміналу викликало ланцюгову реакцію. Весь Архів навколо Лари почав стрімко стискатися, а дзеркальний портал на вежі, де висів Макс, почав затягуватися, загрожуючи назавжди закрити Лару в пастці неіснування.
Дзеркальний портал на вежі вокзалу стискався з жахливою швидкістю. Його краї ставали нерівними, зубчастими, випліскуючи в повітря іскри розплавленого часу.
Вікторія впала на коліна поруч із Максом, важко дихаючи. Уламки її залізної маски повністю осипалися на підлогу, а її білі очі знову набули природного людського вигляду. Проте її рунічні татуювання були майже повністю спалені каральним протоколом Ліги — вона була виснажена.
— Максе... — прохрипіла вона, хапаючи його за куртку, поки він намагався підвестися на ноги на самому краєчку зруйнованої стіни. — Архів закривається. Якщо портал затягнеться, Лара залишиться там... у просторі, якого немає. Вона перетвориться на чистий архівний запис.
Макс подивився на дзеркальну тріщину, яка вже зменшилася до розмірів людської долоні. Всередині неї, крізь пелену срібного диму, він усе ще бачив силует Лари. Вона бігла до виходу, оминаючи залізні шафи, що рушилися навколо неї.
— Я не залишу її там, — твердо сказав Макс.
Відредаговано: 08.10.2026