Розділ 8. Тріщина в реальності

Лара повільно розплющила очі. Вона лежала на холодній кам'яній підлозі. Навколо не було гігантських шестерень, металевих балок чи пультів керування. Вежа Часу виглядала старою, занедбаною й порожньою, наче в ній нікого не було останні сто років. Дах будівлі був зруйнований, і крізь нього на підлогу падало м'яке проміння... ранкового сонця.

На годиннику була рівно 10:00.

Вона гарячково озирнулася. Неподалік на підлозі лежав Макс. Він важко дихав, але його шкіра була чистою — чорні вени та темна магія Магістра зникли безслідно. Руйнування Годинника Судного Дня повністю очистило його тіло від інфекції, повернувши йому людську суть.

Лара підповзла до нього, допомагаючи підвестися. Макс обійняв її за плечі, і вона відчула його міцне, тепле дихання.

— Ми живі? — тихо запитав він, мружачись від яскравого сонця. — Де мій дід? Де Вікторія?

Навколо не було жодного сліду Олександра чи Хранительки Часу. На місці, де стояв Олександр, лежав лише старий, повністю почорнілий срібний годинник без стрілок. Вибух серцевого кабелю не просто знищив пристрій — він розвіяв Олександра по самій часовій стрічці, відправивши його у вічне блукання між секундами. Його ідеальний світ так і не народився.

Лара підійшла до виходу з вежі й штовхнула важкі дубові двері.

Вулиці міста знову жили своїм звичайним ранковим життям. Машини їхали, птахи співали, люди поспішали на роботу. Час знову пішов уперед. Проте, коли Лара поглянула на своє відображення у вітрині магазину поруч із вежею, вона застигла.

Її пасма волосся біля скронь так і залишилися сріблясто-білими — вічний нагадування про ціну, яку вона заплатила. Ба більше, тепер вона чула кожен такт всесвіту. Для решти людей усе повернулося в норму. Але для них із Максом світ більше ніколи не буде колишнім.

Макс підійшов ззаду, взяв її за руку й помітив, як на дорозі біля вежі повільно розчиняється в повітрі знайомий димний слід від шин. Вікторія виконала свою місію Хранительки й зникла, але вони знали: Ліга Стирачів усе ще десь там, між секундами, і вони не забудуть про дві живі часові аномалії.

— Ну що, напарнице, — тихо посміхнувся Макс, дивлячись на ранкове місто. — Схоже, наша історія тільки починається.

Лара міцніше стиснула його долоню й подивилася вперед.
— Головне, що ми пишемо її разом.