Розділ 4. Ціна спогадів

Коли Лара розплющила очі, вона важко впала назад на переднє сидіння. Дихати було неймовірно важко, а в дзеркалі заднього виду вона побачила зміни: кілька пасом її колись темного волосся біля скронь стали абсолютно білими, сріблястими, як у самої Вікторії. Але головне було в іншому.

На задньому сидінні, важко ковтаючи повітря, сидів Макс. Живий. Із плоті та крові. Чорна тінь зникла, поступившись місцем його звичайному вигляду, хоча в його очах тепер назавжди залишився ледь помітний срібний відлиск.

— Ти... божевільна, — прошепотів Макс, дивлячись на свої цілі, матеріальні руки, а потім на її сиві пасма. — Навіщо?

— Щоб ти міг сказати мені це в обличчя, — втомлено, але з полегшенням посміхнулася Лара. Вона відчувала дивну легкість у тілі, а простір навколо тепер сприймався інакше — вона ніби фізично відчувала кожну секунду, що минала. Ритуал наділив її частиною часового сприйняття Хранителів.

— Вітаю у клубі, Ларо, — тихо сказала Вікторія, запускаючи двигун маслкара, який дивом знову завівся. — Тепер ти не просто людина. Ти поділилася часом, і Ліга Стирачів тепер полюватиме на вас обох.

Машина рушила по темній трасі. Попереду, на горизонті, небо над містом знову почало забарвлюватися у важкий, криваво-червоний колір.

— Куди ми їдемо? — запитав Макс, сідаючи ближче до передніх сидінь. — Третій вузол сил?

— Третього вузла немає, — Вікторія міцно стиснула кермо. — Вас обманули з самого початку. Ті три точки на мапі утворювали не трикутник. Вони утворювали стрілку. І вона вказує на місце, де Магістр збирається запустити Головний Годинник Судного Дня. Нам треба повернутися в місто, туди, де все почалося — у підвал старої вежі. І у нас є час рівно до наступного ранку.

Маслкар Вікторії перетнув межу міста, коли годинник на панелі приладів показував за чітким розкладом рівно 18:00.

У цю ж сікунду світ навколо змінився. Зник звичний гул мегаполісу. На пожвавленій трасі застигли автомобілі: колеса продовжували крутитися, але машини не рухалися ні на сантиметр. Птахи завмерли в повітрі, наче підвішені на невидимих нитках. Перехожі на тротуарах перетворилися на живі мармурові статуї — хтось застиг під час кроку, хтось — посеред посмішки.

Час для всього світу зупинився. Лише чорний маслкар, захищений магією Хранителів, продовжував рух крізь це мертве, беззвучне місто.