Розділ 3. Швидкість світла

Маслкар здригнувся так, наче в нього врізався потяг. Навколо коліс спалахнули срібні блискавки.

— Поїхали! — прокричала Вікторія й до упору вдарила по педалі газу.

Світ навколо героїв миттєво спотворився. Будинки обабіч мосту витягнулися в довгі сірі смуги, а самі сірі вартові перетворилися на нерухомі, розмиті фігури. Машина Вікторії увійшла в режим часового прискорення, буквально пронизуючи простір між секундами. Вони пролетіли крізь стрій Ліги Стирачів, наче привиди — списи вартових розсікали лише повітря там, де автомобіль був частку секунди тому.

Ривок був настільки потужним, що Лару знову втиснуло в крісло, а в очах на мить потемніло.

Коли шалена швидкість спала, маслкар із вереском шин вилетів на абсолютно порожню, тиху трасу далеко за межами міста. Двигун важко димів, а з-під приладової панелі виходив тонкий струмок сизого диму. Годинник Макса повністю розплавився, перетворившись на шматок безформного срібла.

Вікторія важко дихала, тримаючись за кермо. На її руках татуювання повільно згасали.

— Ми відірвалися... — прошепотіла вона, глушачи мотор. — Але годинника більше немає. Твій єдиний якір у цьому часі, Максе, знищено.

Лара повільно повернулася на заднє сидіння, щоб подивитися на Макса, і відчула, як її серце пропустило удар.

Макс усе ще сидів там, але тепер він майже повністю втратив людську подобу. Його тіло знову стало напівпрозорою чорною тінню, всередині якої ледь помітно тліти залишки срібних іскор. Процес стирання прискорився — без енергії годинника аномалія почала розпадатися. Його пальці, якими він намагався триматися за обшивку сидіння, буквально танули в повітрі.

— Ларо... — його голос тепер звучав як ледь чутне шепотіння вітру. — Я втрачаю зв'язок...

Лара відчула, як паніка охоплює її. Вона протягнула руку, намагаючись схопити його за плече, але її пальці просто пройшли крізь холодну, безтілесну темряву.

— Ні, ні, ні! Максе! — вона вперше назвала його ім'ям, яке раптово, наче спалах блискавки, само по собі повернулося в її пам'ять. Зв'язок розірвався в її розумі, але серце згадало все. — Вікторіє, зроби щось! Він зникає!

Вікторія суворо подивилася на них через дзеркало.
— Є лише один спосіб утримати його зараз. Твій годинник згорів, Ларо. Але твій розум... ти згадала його ім'я. Щоб повернути йому фізичне тіло і врятувати від Стирачів, ти маєш добровільно віддати йому частину свого власного життєвого часу. Але це змінить тебе назавжди.

Лара не вагалася ні секунди. Паніка в її очах миттєво змінилася холодною, залізною рішучістю. Вона занадто довго шукала відповідь на питання, кого саме забула, щоб зараз просто дозволити йому розтанути в повітрі.

— Мені байдуже на ціну, Вікторіє, — твердо сказала Лара. — Кажи, що робити.

Вікторія мовчки кивнула. Вона перехрестила свої татуйовані руки, і шестерні на її шкірі закрутилися з тихим металевим дзижчанням.

— Дай йому обидві руки. Закрий очі й думай про перший день, коли ви зустрілися. Твоя пам'ять — це паливо, твій час — це міст.

Лара розвернулася на сидінні й занурила руки прямо в холодну, напівпрозору темряву, яка колись була Максом. Вона заплющила очі.

Спочатку був дикий, паралізуючий біль, наче її венами пустили рідкий лід. Потім у її голові, наче дамбу прорвало, хлинули спогади. Літо. Перша зустріч. Його дурні жарти, які її дратували. Його очі, коли вони вперше ледь не загинули. Його рука, що витягувала її з руїн депо вранці. Вона згадувала все, і з кожним спогадом срібні іскри всередині тіні Макса спалахували дедалі яскравіше.

Макс намагався вирватися, його безтілесний голос кричав у її підсвідомості: «Стій, Ларо, ні! Ти віддаєш занадто багато!» Але вона тримала міцно.

Раптом по салону машини прокотилася чиста, сліпуча хвиля енергії.