Розділ 2. Ехо неіснуючого

— Максе!!! — цей крик Лари був останнім звуком, який пробився крізь ревіння часової бурі.

Вона бачила, як його постать розчиняється у білому світлі. Сила вибуху була такою потужною, що залізний місток, на якому вона стояла, просто змило ударною хвилею. Лара полетіла вниз, у киплячий запінений потік води та іскор. Проте за мить до того, як її мало розчавити уламками, срібний промінь, що вирвався з епіцентру, м'яко підхопив її й виштовхнув в один із бічних дренажних тунелів.

Удар. Темрява.

...

Рівно о 18:00 усе припинилося. По місту не прокотилася хвиля руйнувань. Люди на вулицях над ратушею навіть не помітили, як небо на секунду спалахнуло сріблом, а потім знову стало звичайним вечірнім небом осіннього міста. Катастрофу було відвернуто.

Лара прийшла до тями від холодної води, що підмивала її ноги. Поранене ліве плече дико пекло, голова розривалася від болю. Вона важко підвелася, спираючись на мокру цегляну стіну тунелю, і закашлялася від пилу.

Навколо панувала тиша. Світло від її кишенькового ліхтарика вихопило зруйновану залу колектора. Механічне серце ворогів перетворилося на купу іржавого, мертвого залізяччя.

— Ми... ми зробили це? — прошепотіла Лара, витираючи кров з обличчя.

Вона автоматично потягнулася рукою до кишені, дістаючи свій годинник. Його стрілки стояли рівно на 18:01. І вони йшли вперед. Звичайна, нормальна секунда за секундою.

Лара полегшено зітхнула, але раптом всередині неї виникло дивне, гнітюче відчуття. Наче з її грудей вирвали величезний шматок. Вона озирнулася довкола, оглядаючи порожній колектор.

— Зачекай... — її голос здригнувся від раптової паніки. — А як я сюди потрапила?

Вона точно пам'ятала занедбане депо вранці. Пам'ятала вибух першого кристала. Пам'ятала, як якась синьоволоса дівчина на ім'я Вікторія привезла її сюди на чорній машині. Але... хто допоміг їй підірвати перший кристал? Хто витягнув її з-під завалів депо? Хто тримав її за руку всього хвилину тому, обіцяючи врятувати?

Пам'ять Лари була ідеально гладкою, але в ній зяяла величезна, чорна порожнеча. Вона дивилася на свої руки й розуміла, що абсолютно не пам'ятає, чий образ щойно намагалася викричати перед вибухом.

Раптом її погляд упав на воду біля ніг. Там, у брудному підземному потоці, щось блиснуло. Лара нахилилася й підняла старий срібний кишеньковий годинник. Його скло було розбите, а стрілки намертво застигли на 18:00. На задній кришці була вигравіювана стара літера «М».

Лара стиснула годинник у долоні, і сльози самі покотилися по її щоках, хоча вона навіть не знала, за ким саме зараз плаче.

Лара не збиралася чекати ні хвилини. Навіть через дикий біль у плечі вона видерлася по іржавих сходах на поверхню. Парковка під ратушею зустріла її запахом гару та обвугленим металом — усе, що залишилося від машини Вікторії. Самих культистів чи тіл не було, наче їх розвіяло вітром. Вікторія також зникла.

Замість того, щоб викликати швидку чи повернутися до штабу, Лара попрямувала до своєї таємної квартири-лабораторії. Загадка, яка випалила частину її розуму, вимагала відповідей прямо зараз.

Вона розклала на великому столі все, що мало хоч якийсь стосунок до сьогоднішнього дня: мапу з трьома точками, свій телефон і знайдений срібний годинник із літерою  «М» .

Лара підключила свій мобільний до комп'ютера, сподіваючись знайти записи розмов чи повідомлення. Проте екран бази даних видав дивну помилку:
«Журнал викликів: Вхідний дзвінок о 10:10. Відправник: [ДАНІ ВИДАЛЕНО/НЕІСНУЮЧИЙ АБОНЕНТ]».

— Цього не може бути, — прошепотіла вона, гарячково переглядаючи кадри зі своїх натільних камер, які автоматично записували операцію.

На відеозаписі з депо Лара чітко бачила себе. Вона з кимось розмовляла, дивилася в бік, ніби чекала на команду, але поруч із нею... нікого не було. Простір поруч виглядав дивно розмитим, наче статичні перешкоди на старому телевізорі. Проте, коли на відео з'явилися культисти, один із них раптово злетів у повітря й врізався в балку, ніби відкинутий невидимою рукою.

Лара затамувала подих. Вона піднесла срібний годинник ближче до лампи й почала досліджувати його через збільшувальне скло. Під літерою «М» на задній кришці виявився крихітний серійний номер, нанесений не заводом, а вручну.

Ці цифри були координатами. Вони вказували не на ратушу чи депо, а на старий закритий архів міської бібліотеки, де колись зберігалися особисті щоденники перших Хранителів Часу.

Лара рішуче схопила куртку та зброю. Годинник на стіні показував 19:30. Вона не знала, кого чи що вона шукає, але цей «привид» щойно врятував її життя, і вона збиралася дізнатися його ім'я.

Тим часом у повній темряві занедбаного архіву, куди Лара тільки збиралася їхати, на підлозі серед старого пилу повільно формувалася людська тінь. Вона не мала обличчя, але срібні іскри, що пульсували всередині неї, нагадували обриси людини, яка намагається згадати власне ім'я. Макс повернувся в цей світ, але тепер він був нічим іншим, як живою часовою аномалією.

Нічний архів міської бібліотеки зустрів Лару важким запахом старого паперу, пилу та... озону. Останній запах змусив її миттєво зняти пістолет із запобіжника. Цей солодкуватий аромат магічної бурі вона не переплутала б ні з чим.