Розділ 8. Тінь на порозі

Тріск сухого ялівцю в багатті здавався Марку найсолодшим звуком у світі. Гарячий солоний чай трохи розігнав крижаний туман у голові, але біль у стегні ставав дедалі злішим, пульсуючи в такт ударам серця. Хірург сидів, витягнувши поранену ногу ближче до вогню, і розглядав розкладені на пуховику інструменти: армійський ніж, залишки антисептика та чистий бинт. Йому потрібно було наважитися на хірургічне втручання, поки запалення не переросло в сепсис.

Раптом за межами хатини щось змінилося.

Шалений гул вітру, який до цього без упину бив у кам'яні стіни, наче на мить затих. Замість нього з двору донісся ледь чутний, глухий хрускіт замерзлого насту. Хтось або щось важке ступило на сніг прямо біля порожнього дверного прорізу.

Марк завмер. Професійна звичка зберігати спокій під час операцій допомогла йому стримати подих. Він повільно, намагаючись не створювати жодного звуку, опустив руку на руків'я мисливського ножа.

У дверному прорізі, на тлі синяво-чорного гімалайського неба, залитого світлом холодних зірок, з'явився силует.

Він був величезним. Тварина рухалася абсолютно безшумно, м'яко переставляючи масивні лапи. Світло від багаття вихопило з темряви густу, попелясто-сіру шерсть із великими розмитими чорними плямами, довгий, неймовірно товстий хвіст, що служив балансиром на крутих скелях, і широку, приплюснуту морду.

Це був сніговий барс. Господар високогір'я, ірбіс.

Звір зупинився на самому порозі хатини, не наважуючись підійти ближче через вогонь. Його великі, круглі очі зеленувато-жовтого кольору фосфоресціювали у відблисках полум'я. Барс злегка повів ніздрями. Марк чітко розумів: хижак прийшов не випадково. Він відчув запах свіжої крові, яка просочилася крізь пов'язку на його стегні. На такій висоті, взимку, під час лютих морозів, поранена людина для голодного звіра була занадто легкою здобиччю.

Марк і барс дивилися один на одного. Між ними було не більше трьох метрів і язики полум'я, що повільно згасали.

«Якщо я запанікую або зроблю різкий рух — він кинеться, — прорахував ситуацію Марк. — Тварини відчувають страх як хімічну реакцію тіла. Ніж проти трьох десятків кілограмів м'язів, кігтів та ікол — це ніщо. Потрібно діяти інакше».

Військовий хірург знав, що дикі тварини Гімалаїв бояться двох речей: вогню та впевненого, гучного людського голосу, якого вони ніколи раніше не чули.

Марк міцніше стиснув ніж у правій руці, а лівою обережно підхопив із багаття велику гілку ялівцю, яка яскраво палала і сипала іскрами. Він різко, але впевнено подався вперед, виставляючи факел перед собою.

— Геть! — крикнув Марк. Його голос, хрипкий від застуди та спраги, прогримів у замкнутому просторі хатини несподівано потужно. — Геть звідси! Це моє укриття!

Барс миттєво здригнувся. Він припав до землі, притиснув вуха до голови і видав глухе, грізне шипіння, оголивши довгі білі ікла. Проте іскри від палаючого ялівцю, що полетіли йому в морду, змусили хижака відступити на крок назад, у нічну темряву.

Марк не зупинявся. Він знову зробив випад факелом, долаючи пекельний біль у нозі, і закричав ще голосніше.

Цього разу інстинкт самозбереження дикого звіра переміг голод. Барс зробив граціозний стрибок назад, розвернувся і буквально розтанув у нічній завірюсі, залишивши на снігу лише глибокі сліди кігтів.

Марк важко опустив палаючу гілку назад у вогнище. Його серце калатало так, наче готове було пробити ребра, а по лобі котився холодний піт. Хижак пішов, але він міг повернутися, як тільки багаття повністю згасне. А це означало, що часу на роздуми більше немає. Рану потрібно було оперувати негайно, щоб повернути контроль над своїм тілом.