Розділ 7. Притулок серед скель

Кожен крок давався Марку через силу. Без милиці, яку він втратив під час падіння, йому доводилося спиратися на ніж, встромляючи його в наст, та буквально волочити за собою занімілу ліву ногу. Шлях донизу здавався нескінченним, а сонце вже торкнулося верхівок західних піків, фарбуючи сніг у тривожні багряні тони. Тіні ставали довшими, а разом із ними повертався й лютий, запікаючий шкіру мороз.

Марк розумів: другу ніч під відкритим небом на такій висоті його організм просто не витримає. Травмована нога пульсувала гарячим болем, сигналізуючи про те, що всередині рани починається серйозне запалення. Його дихання було поверхневим, а перед очима час від часу виникали темні плями від хронічного браку кисню.

І раптом, коли надія майже згасла, погляд хірурга зачепився за темну геометрію на тлі хаотичних скельних завалів. Природа не створює прямих ліній та рівних кутів.

Примружившись крізь іній на віях, Марк розгледів невеличку споруду, що притулилася до підніжжя кам'яної гряди приблизно за сто метрів нижче по схилу. Це були занесені снігом залишки старої кам'яної хатини. Колись це укриття, ймовірно, збудували місцеві пастухи-якмені або тибетські ченці, які перетинали перевали, але зараз воно виглядало повністю занедбаним. Дах із товстих дощок та пласких каменів частково обвалився під вагою снігу, але три стіни трималися міцно.

Зібравши останні сили, Марк буквально скотився по пологому схилу до дверей. Входу як такого не було — лише порожній проріз, наполовину засипаний кучугурою.

Хірург заповз усередину і безсило привалився спиною до сухої кам'яної кладки. Тут панував затишний напівморок. Вітер, який зовні вже починав свій нічний розгін, сюди не проникав. Це було справжнє диво.

Коли очі звикли до темряви, Марк озирнувся. У кутку під обваленим дахом лежало кілька сухих стебел високогірного ялівцю та обрізки старих дощок — колишні господарі подбали про сухі дрова. Але найголовніше чекало на нього на дерев'яній полиці, вкритій товстим шаром пилу. Там стояла іржава металева кружка та герметична бляшанка, всередині якої виявилися кілька сухих пресованих брикетів чайного листя та шматок кам'яної солі.

— Вода… Мені потрібна гаряча вода, — прохрипів Марк.

Його губи потріскалися до крові від зневоднення. Їсти сніг у такому стані означало миттєво знизити температуру тіла і прискорити смерть. Йому потрібно було розвести вогонь.

Він відкрив свій пуховик. Супутниковий радіомаяк був мертвий, але в картонній коробці армійської аптечки, яку він дивом утримав у руках під час падіння, лежали три штормові сірники з герметичною теркою.

Марк обережно, намагаючись не робити різких рухів ногою, настругав ножем дрібних трісок зі старої дошки. Його руки сильно тремтіли — чи то від холоду, чи то від виснаження. Він чиркнув сірником. Яскравий хімічний спалах на мить вихопив із темряви стіни хатини. Вогник перекинувся на стружку. Тріски засичали, і маленьке, але таке гаряче й живе полум'я почало жадібно поїдати сухе дерево.

Марк набрав у іржаву кружку чистого снігу з-під порогу і поставив її прямо на розжарені вугілля. За кілька хвилин по хатині розійшовся густий пар. Він кинув туди дрібку пресованого чаю та шматочок солі, як це роблять у Гімалаях для відновлення водно-сольового балансу.

Зробивши перший ковток обпікаючої, солоної рідини, Марк відчув, як життя повільно повертається в його тіло. Проте, знявши залишки пов'язки з лівого стегна, він одразу спохмурнів. Рана виглядала кепсько: краї набрякли, шкіра навколо потемніла, а від інфекції йшло важке, солодкувате тепло.

Як лікар він розумів — антибіотики з аптечки вже не впораються. Інфекція поширювалася надто швидко. Попереду була довга ніч, і йому доведеться прийняти найстрашніше рішення у своєму житті.