Розділ 4. Перший крок у безодню

Ранкове сонце Гімалаїв не принесло тепла. Його бліде, майже біле світло лише безжально висвітлило масштаби катастрофи. Марк обережно скинув із себе сріблясту термоковдру й визирнув із печери. Снігове плато, де ще вчора лежали залишки «Cessna», тепер нагадувало чорне згарище, занесене свіжим снігом. Літак вигорів дотла.

Хірург спробував підвестися, спершись на кам'яну стіну, але ліва нога одразу зрадила його. Спалах болю в стегні був настільки сильним, що Марк ледь не втратив свідомість, важко рухнувши назад на крижану підлогу печери.

«Так далеко я не заповзу, — тверезо оцінив ситуацію лікар. — Потрібна опора. Без фіксації суглоба я остаточно розірву м'язи або зміщу уламок кістки, якщо там усе-таки тріщина».

Він відкрив армійський ніж і, тамуючи стогін, поповз до краю скелі, де вітер зламав кілька сухих, міцних гілок рідкісного високогірного чагарника, що чудом проріс крізь камінь. Марк зрізав дві найтовстіші гілки. За допомогою бинтів із аптечки та шматків паракорду, який він зрізав із власного пуховика, він спорудив жорстку шину для лівого стегна, зафіксувавши його від таза до коліна. З третьої, найдовшої гілки з розгалуженням на кінці, вийшла груба, але міцна милиця.

Він знову підвівся. Цього разу опора тримала. Нога заніміла від тугої пов'язки, але тепер він міг хоча б стояти.

Марк дістав із кишені радіомаяк. Екран замерз, і цифри проступали насилу: «Батарея: 8%. Сигнал відсутній».

Він знаходився в радіолокаційній тіні. Велетенські скелі навколо блокували будь-який супутниковий зв'язок. Це означало лише одне: рятувальні гелікоптери не зможуть запеленгувати його, навіть якщо пролітатимуть над цим хребтом. Щоб сигнал пробився до супутника, Марку потрібно було вийти з ущелини і почати спуск до зони лісу, туди, де гори розступалися.

Він підійшов до краю плато. Попереду лежав єдиний шлях униз — затяжний, стрімкий схил, покритий шаром підступного насту та льодовикових тріщин. Кут нахилу складав щонайменше тридцять п'ять градусів. Для здорового альпініста зі спорядженням це був би робочий спуск. Для пораненого лікаря з дерев'яною милицею це було чистим самогубством.

— Зворотного шляху немає, — тихо сказав Марк у порожнечу.

Він зробив перший крок. Наконечник його саморобної милиці з хрускотом пробив крижану кірку. Ліва нога відгукнулася тупим, ниючим болем, але шина тримала удар.

Спуск перетворився на катування. Кожен крок вимагав колосальної концентрації. Сонце почало припікати, і верхній шар снігу ставав пухким та слизьким. Марк знав, що під цією білою ковдрою ховаються глибокі тріщини в льодовику — бергшрунди. Один хибний крок, і він полетить на дно крижаного колодязя, де його ніхто й ніколи не знайде.

Десь на середині схилу, коли до відносно рівного плато внизу залишалося близько двохсот метрів, Марк припустився помилки. Мокра снігова кірка під правою, здоровою ногою раптом зсунулася. Милиця висковзнула з вологої рукавиці.

Марк втратив рівновагу і важко впав на бік. Гори навколо стрімко перекинулися, і він на шаленій швидкості покотився вниз по схилу, підминаючи під себе поранену ногу. Сніговий вихор заліпив очі й рот. Світ перетворився на суцільний потік білого шуму, болю та криги.