Розділ 3. Двадцять хвилин між життям і смертю

Темрява за межами печери стала абсолютною. Вітер набирав силу, і його виття перетворилося на суцільний, оглушливий гул, від якого вібрував навіть камінь за спиною. Але найстрашнішим ворогом Марка був не вітер. Ним була тиша всередині власної голови.

Свідомість хірурга затуманювалася. Приємне, оманливе тепло почало розливатися по тілу — перший і найчіткіший симптом того, що терморегуляція організму остаточно зламалася. Мозок, засинаючи від гіпоксії, малював солодкі картини: затишна операційна, гаряче світло безтіньових ламп, гарячий чай у кабінеті ординаторської.

— Ні! — Марк різко смикнув головою, навмисно вдарившись потилицею об скелю. Біль на мить протверезив його. — Це не тепло. Це смерть.

Як лікар він прекрасно розумів фізіологію замерзання. Якщо він зараз засне, його серце спочатку сповільнить ритм до тридцяти ударів на хвилину, потім почнеться фібриляція, і до ранку він перетвориться на крижану статую. Жодного шансу на порятунок.

Марк підніс до очей правий рукав. На циферблаті тактичного годинника світилися зелені цифри: 21:14. Він виставив таймер зворотного відліку рівно на двадцять хвилин.

Стратегія була простою, але виснажливою: кожні двадцять хвилин, коли лунатиме вібросигнал, він зобов'язаний виконувати жорсткий комплекс дій для підтримання циркуляції крові та насичення легень киснем.

Дзижчання. Перші двадцять хвилин минули.

Марк заплющив очі і зробив глибокий, форсований вдих через ніс, затримав повітря на чотири секунди і повільно видихнув крізь щільно стиснуті губи. Гіпервентиляція в умовах високогір'я викликала шалене запаморочення, але це змушувало залишки гемоглобіну чіплятися за кисень.

Після дихання — фізичні вправи. Рухати лівою ногою було не можна, тому Марк почав ізольовано, з усієї сили стискати і розтискати пальці рук, напружувати м'язи кора, сідниці та здорову праву ногу. Він рахував про себе: «Один, два, три... сорок... п'ятдесят». М'язи виділяли мікроскопічні порції тепла, які срібляста термоковдра затримувала біля тіла.

Закінчивши серію, він знову заводив таймер. І знову провалювався у важке, напівпритомне забуття, де час розтягувався, мов гума.

О 01:40 ночі годинник завібрував, але Марк не ворухнувся. Його підкірка відмовлялася підкорятися. Йому здавалося, що він уже народився в цій крижаній печері і що холоду взагалі не існує.

Дзижчання. Знову. І знову.

Лише з третьої спроби, коли годинник настирливо подав повторний сигнал, Марк розплющив очі. З його рота виривалися густі клуби пари. На віях та бровах застиг іній. Пальці рук закоцюбли настільки, що нагадували сухі гілки — він майже не відчував їх.

— Давай, капітане, — прохрипів він свій військовий чин, який отримав у госпіталі. — Наступний пацієнт — це ти сам. Ти не маєш права програти цей черговий бій.

Він знову почав дихати. Кисневе голодування викручувало суглоби, в шлунку спалахували спазми від голоду, а рана на стегні пульсувала під пов'язкою тупим, гарячим болем. Але він продовжував боротися. Він перетворив своє виживання на сухий, медичний протокол. Крок за кроком. Двадцять хвилин за двадцятьма хвилинами.

Коли цифри на годиннику нарешті показали 05:20, шалений гул вітру за межами сховища почав ущухати. З-за чорного обрію виповзло перше, блідо-рожеве проміння гімалайського сонця.

Марк пройшов крізь ніч. Його серце все ще билося. Він вижив, але попереду був день, і з цього плато потрібно було якось спускатися.