Розділ ІІІ

ОСТАННЯ КАЗКА

Олег Іващишин, 31.12.2014 року

(присвячується Чолавин Т.М.)

ГЛАВА 9

Діставшись до містечка, хлопець розшукав бордель, це було зовсім не важко, бо про нього тут знала кожна собака. Використавши вже відомі нам вміння, він отримав потрібну інформацію: куди і в який бік подався торговець живим товаром. Перепочивши трохи, купив у містечку якусь клячу, бо нічого кращого там не знайшов, та вирушив на пошуки.

Торгівець живим товаром був ще тим пройдисвітом, та вправно плутав сліди. Тому хлопець, лише під кінець третього дня, помітив в далині, на дорозі, великий критий візок.

За якусь годину хлопець наздогнав його. Порівнявшись з візком, помітив, що візник дрімає, плавно розгойдуючись у такт, нахилився, вихопив у нього віжки з рук та рвучко потягнув на себе. Коні, спершу, різко смикнулись вперед, потім вбік та зупинились. Від таких швидких маневрів, візник прокинувся, та намагаючись бодай за щось вхопитись, упав з візка на землю, боляче забившись.

Хлопець перескочив зі своєї клячі просто на козли та помітив, як ззаду, з візка, вискочила якась літня жінка і подалась навтьоки. Він відгорнув тент та заглянув у середину. Там на соломі лежали двоє зв’язаних дівчат, вони були непритомними. Але тієї чарівної білявки, яку він сподівався тут знайти, не було.

Хлопець зікочив на землю, підійшов до стогнучого від болю торгівця, бо це був саме той, хто йому потрібен. Вхопивши його за барки, трусонув так, що той заскавчав від болю, наче побитий пес.

- Де вона? Куди ти її подів, мерзотнику!? – вигукнув розлючений хлопець.

З переляку мізки торгівця спрацювали миттєво:

- Ти про білявку з коштовною сережкою?... - забелькотів він, та не чекаючи відповіді продовжив, - вона зовсім квола була, мабуть, хвора, тільки гроші на вітер пустив, сережку й ту віддав…

Хлопець обірвав його соковитим ляпасом і струхнув ще раз:

- Де вона? Говори, бо… - він не встиг закінчити погрозу, як торговець знову забелькотів:

- Вона в знахарки, що живе край болота, біля зруйнованого замку… Півдня дороги звідси…

Хлопець згадав, що справді бачив, під лісом, неподалік дороги, якісь руїни. Поставив ще кілька питань та відпустив торгівця. Заскочив на козли візка, розвернув коней та помчав їх чимдуж в потрібному напрямку.

ГЛАВА 10

Скільки раз вона приходила до тями у цому клятому візку, дівчина збагнути не могла, це було наче якесь марево.

Нарешті розплющивши очі, дівчина помітила, що вона знову лежить у ліжку посеред кімнати. Руки та ноги у неї були вільні. В кімнаті приємно пахло польовими травами, що висіли пучками на мотузках, підчеплених до стелі. Поряд поралась, зовсім інша, молода жінка, приємної але трохи дивної зовнішності. Помітивши, що дівчина отямилась, вона підійшла, мило посміхнулась, взяла зі столу горнятко та, піднявши голову дівчині, піднесла його до губ:

- Пий, люба… Пий, - ласкаво, наче мати промовила жінка.

Напій був теплим та приємним на смак, дівчина жадібно випила його.

- Де я?... Хто Ви? – ледь чутно прошепотіла вона.

- Не говори, люба… Не трать сил… Тобі їх потрібно берегти…

Жінка присіла на край ліжка і погладила дівчину по голові, та заплющила очі і заснула.

- Що вони з тобою зробили… Виродки… - прошепотіла вона, - таку красу згубили, іроди…

З вулиці, до слуху жінки, долинув якийсь шум.

«Невже, ці нелюди повернулись? Чого їм ще треба!» - обурено подумала жінка, встала та рішуче подалась до дверей. Рвучко розчинила їх і вийшла з будиночка у двір, помітивши, що в двір в’їзжає той самий візок, сердито гукнула:

- Ну чого вам це треба, негідники!? Чому ви не залишите у спокої це дитя!? Вона помирає…

Та помітивши, що з візка зіскочив молодий чоловік, а не той мерзотний торгівець, запнулась.

Хлопець підійшов до жінки, його лице було стурбованим, голос зривався:

- Хто помирає?.. Як помирає?..

- Чого тобі, хлопче? – мовила спокійно жінка, та рішуче загородила собою двері будиночка.

Рішучість жінки зупинила пориви хлопця, і він трохи заспокоївся, підсвідомо розуміючи, що їй краще не перечити.

- У Вас, сьогодні зранку, господар цього візка, залишив хвору дівчину... Таку чарівну білявку…

- Ну залишив… Той що тобі до неї?

- В мене нема нікого ріднішого за неї… Дозвольте мені її побачити…

- Ще встигнеш… Я тобі не зовсім довіряю… Та й врешті, зараз вона спить і турбувати її не потрібно, - тоном не терплячим заперечень мовила жінка та, вказуючи рукою в бік візка, спитала:

- Що там у тебе?

Тут хлопчина згадав про дівчат, що лежали у ньому на соломі:

- Там ще двоє дівчат… Сплять чи, може, непритомні… Їм теж, мабуть, потрібна допомога…

- То ж, ходи подивимось, що я можу для них зробити…

Жінка попрямувала до візка. Хлопець, мить провагавшись, подався за нею.

ГЛАВА 11

Хлопчина допоміг знахарці піднятись на візок та звільнити дівчат від пут.

- Допоки я тут їх оглядатиму, - промовила жінка, взявши одну з дівчат за зап’ястя, - розпряжи коней та пусти пастись… Вони то в чому винні?

Хлопець слухняно виконав прохання знахарки та присів на козлах повозки.

Вийняв з-за пазухи сережку та, тримаючи її в розгорнутій долоні, тихо промовив, звертаючись до себе самого:

- Якщо б я не був таким безпечним, то не залишив би її там одну…

З під тенту, позад хлопця, виглянула знахарка та сіла поруч з ним, не давши завершити думку:

- Скажіть, що з нею, благаю…

Жінка глянула прискіпливо на хлопця, та відчувши, що коїться в нього на серці, відвела погляд:

- Вона помирає, юначе…

- Як це помирає? Чому помирає? Що ті виродки з нею зробили? - скоромовкою проговорив хлопець.

- Вони, звичайно, виродки, але в цьому не винні. Просто дівчина десь сильно застудилась. Єдина вина цих негідників, що пізно це помітили. Привезли б хоч на день раніше... Може, я й підняла б її на ноги. Проте зараз, я нічого вдіяти вже не в силах.