Розділ І

ОСТАННЯ КАЗКА

Олег Іващишин, 31.12.2014 року

(присвячується Чолавин Т.М.)

ПРОЛОГ

В чудовий літній день, під вечір, польовою дорогою, що вилась серед лугів, оминаючи болото, верхи на породистому скакуні, їхала молода дівчина. Кінь ЇЇ був, мабуть, з найкращої стайні королівства. Одяг хоча і вишуканий, та виглядав доволі скромно, що само по собі свідчило про душевну гармонію та не абиякий розум. Лице дівчини було милим, погляд замріяним. Волосся, зібране назад та сплетене в коротку косу, відкривало для стороннього погляду чарівні вушка. В одному з яких вигравала на сонці, усіма барвами веселки, коштовна сережка.

Війна, що спустошувала ці землі, давно скінчилась. Королівська сторожа переловила та винищила всіх, чи може всіх, розбійників. Та все ж подорожувати одній, у ночі, в цих краях було доволі небезпечно.

Неподалік лісу, що простягався майже до самого болота, дівчина помітила руїни замку і звернула з дороги в надії влаштуватись серед них для ночівлі, та на півдорозі її кінь, несподівано, повернув у бік болота. Вона хотіла було завернути його, та вгледіла на галявині, край болота, невеликий охайний будиночок з просторим подвір’ям, обнесеним невисоким тином.

В’їхавши на подвір’я, дівчина зіскочила з коня, зачепила його вуздечкою за плота та попростувала до будинку.

Двері будинку розчинились, і назустріч їй вийшла молода жінка. Привітавшись з нею, дівчина чемно спитала:

- Чи не могла б я, десь у Вас, прилаштуватись на ніч?

Жінка уважно глянула на неї, побачила у вусі коштовну сережку, привітно посміхнулась та злегка вклонилась:

- Звичайно ж можете… В хатині доволі місця, хоч і здається вона невеликою... Тай врешті я чекала Вас.

«Приємна на вигляд… Але якась дивна,» - подумала дівчина про жінку, та мовила:

- Ви знаєте мене?

- Авжеж, хто в цих краях не знає Вас, - лукаво мовила жінка та знову вклонилась.

- Та годі вже, досить з мене кепкувати! Я хочу лиш заночувати… - дівчина зашарілась, - от бачите, як Ви мене збентежили… Я вже віршами заговорила.

- Заходьте ж… А я поки коня розсідлаю, - мовила жінка та відступила від дверей, звільняючи дорогу.

Дівчина увійшла в хатину. В середині приємно пахло польовими травами, що висіли пучками на мотузках підчеплених до стелі. Кімната була чистою, посеред неї стояло акуратно застелене ліжко.

«Мабуть знахарка якась… Доволі мила… Але ж ми тут у двох не вмістимось…» - подумала дівчина, дивлячись на ліжко. Поки вона оглядала кімнату, повернулась господиня, вловивши стурбований погляд дівчини, мовила:

- Не турбуйтесь, сьогодні повний місяць, і я на всю ніч йду різне зілля збирати, отож до світанку мене не буде… За безпеку будьте спокійні, сюди вночі сам чорт не поткнеться.

До півночі вони мило спілкувались. Потім жінка пішла збирати зілля, а дівчина вляглась спати та міцно проспала аж до ранку, коли промінчик сонця, проникнувши в вікно, розбудив її.

Господиня заходилась готувати сніданок, в кімнаті смачно пахло. Дівчина швидко одяглася, вони разом поснідали та жінка допомогла їй осідлати коня. Коли вони вже попрощались, несподівано жінка спитала:

- А чи любите Ви казки?

Дівчина здивовано глянула на неї, та жінка, не чекаючи відповіді, продовжила:

- В Чарівному Лісі є мисливський будиночок… В цьому будиночку, довгими зимовими вечорами, з’являється дивний казкар та розповідає чарівних казок. Завітайте якось туди, можливо, він розповість казку й для Вас… Ваша Чарівність, Принцесо Ельфів.

Жінка вклонилась, повернулась і увійшла в будиночок. Дівчина збентежено дивилась їй в слід:

«Дива тай годі…» - подумала дівчина, почекала якусь хвилину, скочила на коня, та помчала геть.

Принцесу (а це була саме вона) схвилювало почуте, бо пригадало їй дитинство та няню - літню жінку, яка ласкаво називала її «Ваша Чарівність» та розповідала дивних казок. Однією з них була казка про Чарівний Ліс, в якому діялись різні дива. Кожен, хто потрапляв в цей ліс, знаходив свою стежину. Та не кожен міг пройти нею і потрапити на Галявину Мрій до Могутнього Дуба, і лише обраному, могло пощастити знайти стежку, що приведе у Справжню Казку.

Так поринувши в спогади, дівчина не помітила, як кінь виніс її на роздоріжжя та зупинився. Вона поглянула навколо, замислилась на мить та рушила дорогою на захід.

Довгий літній день близився до кінця, коли кінь Принцеси ступив на стежину, що вилася серед дерев вузенькою стрічкою, зникаючи у хащах Чарівного Лісу. Той ліс й справді був дивним. Чим далі заглиблювалась в нього дівчина, тим більше ліс навколо неї змінювався: спочатку поволі жовтіло листя, потім потроху почало опадати і, коли врешті дерева розступились та кінь виніс Принцесу на галявину, листя вже зовсім опало. Сонце, що поволі ховалось за верхівки дерев, освітило, останнім промінням, оголене віття могутнього дуба, що височів посеред галявини. В його тіні ховався невеликий мисливський будиночок. Щось холодне торкнулось обличчя дівчини… То була перша сніжинка, що миттю розтанула на теплій щоці утворивши маленьку крапельку, яка мов сльоза збігла тоненькою цівкою...

***

Чарівний Ліс поринув у зимовий сон. Навколо кружляла заметіль, лише у маленькому мисливському будиночку, що стояв посеред лісу, вирувало життя. Всередині нього було тепло та затишно, в повітрі витав тонкий аромат кави, в каміні, потріскуючи, горів вогонь, кидаючи примарні відблиски на стіни та стелю.

Поряд з каміном у кутку стояв столик і два м’яких крісла. Посеред столика, на мереживній серветці, що наче велика сніжинка, яка опустилася з морозного нічного неба, у дивовижному підсвічнику, тьмяним вогником мерехтіла воскова свічка. Поруч стояла срібна таця з фруктами, два кришталевих келихи та пляшка шляхетного трунку.

У кріслі, що навпроти каміну, сиділа підібгавши під себе ноги, елегантно вдягнена молода красуня. Її прекрасне довге волосся, що у відблисках полум’я містично переливалось різними барвами, розсипалося по напівоголених плечах. Тримаючи в руці горнятко з кавою, наче в очікуванні дива, вона мрійливо вдивлялась, крізь мерехтливе полум’я свічки в напівтемряву, що оповила крісло по той бік столика. Відблиск вогника витанцьовував в її очах…