Книга 2 Не спи авт. Морок Елл

Ранній ранок. Туман.
У тумані вони завжди видніші — «сплячі». Я бачу їхні силуети — привиди, що стоять, мов стражі, плечем до плеча. Щоранку мушу проходити крізь них — відчуваючи той самий їхній «інший світ». Це впокоєні душі. Вони не рухаються, не дивляться — просто стоять у вічному спокої, в передчутті обіцяного раю.

Крізь них не страшно — моторошно, бридко, але не страшно. Їхній «рай» — світло-зелені лани, дерева, що захищають від пекучого сонця, м’яка, пухнаста трава… Щастя, яке їм дозволено бачити — не відчувати.

Але страшніше — ті, хто сам себе засудив. Ті, що увійшли у власне пекло, бо не змогли пробачити собі. Їхні тіні темніші, погляд — порожній, і коли проходиш крізь них, холоне шкіра.

Я пробігаю поміж «сплячих» — швидко, не озираючись. Зупинка попереду. Там уже стоять ранні пташки — ті, кому на роботу на світанку. Дві бабусі — стоять мовчки. Куди їдуть щоранку — невідомо. Я уникаю їхнього погляду. Бо за зморшками ховається інше — старі тіла — зручні домівки для тих, хто мешкає всередині. І якщо потрапити у поле зору цих істот — увесь день тягнутиме в сон. А спати — не можна.

Я відходжу подалі. Поруч стоїть дівчина. Ні — на її потилиці п’явка. Чорна, голодна, слизька — вона міцно вчепилася в голову і висмоктує емоції, наповнюючи серце відчаєм. Обличчя дівчини викривлюється — ледь стримує сльози. Я відвертаюся.

Стикаюся поглядом із жінкою — її бедра обліплені п’явками. Але найгірше — «навійник» на потилиці. Моторошна пухнаста кулька з курячими лапками, які вп’ялися їй у череп. Він нашіптує їй пристрасть, збудження — й живиться цим. Вона дивиться на мене з похіттю. Я симпатичний — я це знаю. Але не хочу годувати тих істот. Я бачу їх — і це гидко.

Маршрутка прибуває вчасно. Водій — уже повністю обліплений чорною желатиновою масою. Ті істоти — прозорі, м’які, зливаються зі шкірою, ростуть, розповзаються.

— Передавайте за проїзд! — кричить водій, сонний, роздратований.

Я тицяю гроші, забиваюся на заднє сидіння, дивлюся у вікно. Не хочу бачити «сплячих».

Одна з бабусь тицяє водієві посвідчення. Починається сварка — зіштовхуються їхні паразити. У кого енергії більше — той і переможе. Старенька сипле прокльонами. Її п’явки розповзаються — шукають, до кого причепитися.

Я ставлю дзеркальний щит. Ментально попереджаю:
— Повбиваю.

Але вони не відчувають страху — лише голод. Вони повзуть до мене, шепочуть. Якщо бодай одна прорветься — я засну. А спати не можна.

Увімкнув плеєр, дивлюсь у вікно. Міські будинки — сірі, тьмяні, над ними — хмари паразитів, що тримаються за вікна, мов п’явки за шкіру. Десь висить павук — гігантська, прозора істота, плете енергетичну павутину, відкладає яйця в мешканців. Люди навіть не здогадуються.

Маршрутка повна. Разом з пасажирами приходять ситі, лискучі паразити. Смокчуть силу, спотворюють світосприйняття, нашіптують страх, гнів, жагу, безвихідь. Я мов світильник — до якого тягнуться хижі тіні. Скоріше б приїхати до офісу. Молюся, аби сьогодні було менше клієнтів.

Двері відчиняються. Заходить жінка, тягне за руку хлопчика — років п’яти. Дитина плаче, дивиться не на матір, а на паразита, що її обліпив. То — скорпіон. Гігантська, чорна істота з чужого світу. Він накрив її з голови до пояса. Кігті — як гачки — вгвинчені в тіло.

— Замовкни! — шипить скорпіон її вустами. — Замовкни, гидка дитина! На нас люди дивляться! Ти хлопчик! Хлопчики не плачуть! Ще раз заплачеш — ударю!

Дитина затирає сльози, зціплює щелепи. Страхом живиться потвора.

Я не витримую. Вискакую з маршрутки. Знову — не доїхав. Але вийшов на зупинку після потрібної. Прогрес.

В офісі сховатися не вдалося. Прийшли двоє клієнтів.

Перший — нічого. Довга п’явка на спині. Жаліється на біль. Але в голові порядок. Зробив замовлення й пішов.

А от другий — на голові в нього кліщ. Ці істоти — з початковим інтелектом. Вони руйнують розум. Дядько нервовий, сам не знає, чого хоче. Повторює — реклама і візитки. Але всі пропозиції відкидає.

Підключається мій начальник. У нього теж кліщ — сидить, наче шапка. Два паразити змагаються. Спочатку крики, сварка. Потім — порозумілися. Але я — виснажений.

Затримався. Надворі — ніч. Холод, вітер. Вийшов з теплого офісу — маршрутки ще нема. Тремчу.

Салон — теплий, напівпорожній. Сів. Водій гаркнув, аби сів швидше.

Сон хилить. Пасажири — обліплені паразитами: п’явки, кліщі, черви, скорпіони. Я роззираюся — шукаю «мертвяків». Вони переслідують живих, аби оселитися в їхніх домах.

Але найстрашніші — Збирачі. Вони не з цього світу. Збирають енергію дрібніших паразитів — для когось. Когось сильного. Хижого. Голоду ще не було меж.

Я боюсь уявити — для кого.