частина 10

Розділ 34. Питання друге

Ніна

Найвища кара — перебування на автоматичній метеостанції терміном до одного року. — Статут колонії «Поріг», розділ 4

Друге питання порядку денного відклали тієї ж години, коли Кофі оголосив результат, — «про різне поговоримо, коли люди виспляться», — і ніхто не сперечався, бо спати ніхто не збирався.

Зібралися на четвертий день розбирання, і не в їдальні, а в ангарі.

Це запропонувала Ірма, і навіщо, ніхто не зрозумів, поки не прийшов. З відчиненої галереї було видно ракету, ще в обшивці, але вже без сопел, з відкритими люками, крізь які світилися на сонці ребра каркаса, як кістки великої риби на березі. Люди сідали на ящики, на верстати, на підлогу, стояли між шафами зі скафандрами, а діти полізли на заправну колонку, і їх ніхто не знімав, бо колонка більше нічого не заправляла.

— Питання друге, — сказав Кофі. — Різне.

Хтось коротко й зло засміявся, а Лінда з гідропоніки, яка сиділа на ящику біля Марти, сказала на весь ангар:

— Різне — це він.

Пальцем вона не показала. Не треба було: увесь ангар і так дивився в одне місце.

Адам стояв біля шафи зі скафандрами. Біля тієї самої. Без чашки.

— Так, — сказав він. — Я прошу раду вирішити, що зі мною робити. Сперечатися не буду.

* * *

У голові в Ніни складалися цифри. Вона не вирішувала рахувати, просто так працювала голова, коли ставало страшно.

Дев’ятнадцять місяців. Приблизно п’ятсот вісімдесят ранків, п’ятсот вісімдесят пакетів із погодою й привітаннями. Три відповіді на її запити: «отримано», «вивчаємо», «не змінювати схему без погодження». Останню він написав, коли схему вона вже змінила і в сейфі лишалося п’ять доз із шести. Він не міг цього знати. Він просто написав те, що написав би Дейл.

Вона дивилася на нього й не знала, що відчуває. Цифри знала. Почуття — ні.

* * *

Першим заговорив Ґжегож.

— Статут знає одну кару. Метеостанція. До року. Сам.

— Йому шістдесят один, — сказав хтось. — Він там помре.

— А він нас пожалів? — сказала Лінда. — Моя мама на Землі думає, що я не пишу, бо не хочу.

— Твоя мама не знає, що ти не пишеш. Каналу нема.

— От саме.

І заговорили всі. Хтось казав, що він рятував колонію, хтось — що себе, хтось — що це одне й те саме і що від цього не легше. Ірма сказала, що вигнання не хоче, але й бачити його завтра вранці за командирським столом теж не хоче. Кофі сказав, що командування треба передати сьогодні, і що це не кара, а техніка безпеки, і записав це в планшет раніше, ніж договорив.

Адам стояв і слухав, і кивав, коли казали правду. Кивав часто.

* * *

Ніна ніколи не виходила на середину.

Дев’ятнадцять років вона говорила на кожній раді від стіни, тримаючи себе за зап’ястя, бо стояти проти людей, які сидять, — це сила, а вставати зі стільця — це прохання, а просити вона не вміла.

Вона відпустила зап’ястя, відійшла від стіни й вийшла на вільне місце між верстатами, просто під галерею, звідки звисали зрізані кабелі.

Ангар стих. Не тому, що вона попросила тиші, а тому, що ніхто ніколи не бачив, як Ніна Сантос виходить на середину.

— Якщо ми судимо за брехню, — сказала вона, — судіть чотирьох.

На Адама вона не дивилася.

— Він брехав дев’ятнадцять місяців. Олена — два, про тріщину. Я — місяць, про резерв ліків, і ще склала список, кому жити. Тео — один запис у журналі магістралі. «Перекрита, без змін».

Тео біля стіни підвів голову й відпустив одвірок.

— Не один, — сказав він. — Ще «Дійде». Ґжегожу. І «Без подій» у журналі зміни, коли я вже знав.

Він зробив крок уперед. Олена встала з ящика біля колонки й вийшла теж.

Четверо стояли посеред ангара. Їх ніхто не кликав.

— Я не кажу, що це однаково, — сказала Ніна. — Дев’ятнадцять місяців і місяць — різні цифри. Але якщо ми зараз відправимо одного на метеостанцію, а троє підуть обідати, то вирішимо, що брехати можна, якщо брехати менше. Я так не хочу. Я лікар. У мене в медблоці немає місця для «менше».

* * *

— Що ти пропонуєш? — спитав Кофі.

Ніна пропонувала так, як писала протоколи, по пунктах.

— Перше. Адам Гарт більше не командир. З сьогодні. До виборів командує Кофі.

— Друге. Усі листи за дев’ятнадцять місяців — у відкритий архів. Кожен, написаний від чужого імені. Хто хоче — прочитає.

— Третє. Канал із тією жінкою на Житомирщині лишається за ним, бо він його знайшов і вміє з нею говорити. Але кожен лист туди й звідти — у відкритий журнал. Щоб ніхто з нас більше не отримував із Землі того, чого не бачили інші.

— Четверте. Я виходжу з ради. Мій список і мій реєстр доз — у той самий архів. Лікарем лишаюся, бо іншого в нас нема. Але куди йде резерв, відтепер вирішуватиму не сама.